Модифікація вихідної машини
Процес зміни початкової версії Т-26 був досить копіткою. По-перше, з танка повністю знімалася вежа, а також подбашенном коробка. Нерівні краї розрізів начисто зачищались таким чином, щоб отвір був врівень з заднім верхнім бронелистом машини. Зроблено це було для того, щоб один із членів екіпажу, а саме – заряджаючий, міг би стояти в повний зріст, не відчуваючи труднощів при приміщенні важкого снаряда в ствол гармати.
По-друге, на місце рубки містилася спеціальна опорно-поворотна конструкція, завдяки якій встановлена на самохідну машину гармата могла обертатися на всі боки. Під несучі краю конструкції підкладалися особливі амортизатори, покликані згладити віддачу від пострілів.
На вищеописану поворотну конструкцію встановлювалася 76-мм полкова гармата зразка 1927 року. Звичайно, в умовах сучасної війни це знаряддя було не дуже ефективним, однак навіть така зброя могла надати вельми гідний опір у ближньому бою з німецькими танками. Знаряддя заслонялось спеціальним щитовим прикриттям, частково перероблених з розрахункового щитка гармати.
Під усією цією системою выпиливались два широких люка, які відкривали доступ до зарядний сховище, звідки заряджаючий і його помічник брали боєприпаси.
Взагалі, виникнення САУ СУ-26 було продиктовано не скільки необхідністю швидкого прогресу у вітчизняному танкобудуванні, скільки гострою необхідністю появи подібного виду військової техніки на фронті. Солдати відчайдушно потребували вогневої підтримки і засобах знищення танків противника. Однак, незважаючи на катастрофічні втрати радянської армії у перші місяці війни, до серпня 1941 року було виготовлено всього три досвідчених примірника установки, один з яких отримав назву СУ-76П, і був оснащений 37-мм зенітної гармати 61-К.
Пізніше, в 1942 році, було побудовано ще п’ять досвідчених екземплярів самохідної машини.
