У спогадах
Сам філософ про своє юнацтві говорив, що: «вийшов з мерзоту спустошення». Він перебував у тяжкому становищі в самому початку життя. На момент весілля з Сусловою йому було 24 роки, а їй – 41. Він відзначав, що вона була: «найпрекрасніша з жінок зустрічалися…».
Другий шлюб після таємного вінчання Василя Розанова з Бутягиной церква не визнавала. Однак пара провела разом 30 років, виховала 6 дітей.
Однокурсники відзначали песимізм Василя, за що він отримав прізвисько «Вася цвинтарний». Крізь таку призму він дивився на безліч явищ його життя. Він вважав, що християни невірно тлумачили питання статі, сім’ї і зачаття. Критикуючи церкву, він хотів домогтися її поліпшення, але в підсумку переживав про те, що, навпаки, її зруйнував.
Стилістика написання, нові філософські методи, окремий літературний жанр – у всьому цьому лежали особисті переживання Розанова. «Потік свідомості» колись намагався додати творів Лев Толстой. А Василь, застосовуючи таку форму, написав філософську трилогію. Там він відображав власні думки і відчуття, не редагуючи і не прив’язуючи їх до певних цілей. Думки Василя відзначалися суперечливістю у багатьох питаннях.
Після того, як пролунала Жовтнева революція, продажу його книг закінчилися. Сім’я перебувала в тяжкому положенні протягом довгого часу, аж до самої смерті Василя Розанова.
Видаючи «Легенду про Великого Інквізитора», письменник затіяв справу фактично з усім російським літературним світом, як зазначив критик. Він опублікував разом з нею статті про твори Гоголя. У той час як прийнято було вважати, що російська література сталася від «Шинелі» Гоголя. Василь зазначив, що в цьому творі живих народних характерів просто не було. Він відгукувався про творчість Гоголя як про зловісний хороводі якихось балаганних тварюк.
Василь Розанов у статті поставив питання: «хто коли-небудь зустрічав живу красуню на сторінках книг у Гоголя?». Він страждав від патологічної ненависті до цього письменника.
Філософ висловив точку зору про те, що, починаючи з творів Гоголя, російська література не була здатна прийти ні до чого хорошого.
Брав активну полеміку Розанов і живими письменниками, іноді виходячи за рамки пристойності. Наприклад, у 1894 році він затіяв суперечку з Соловйовим. Їх зв’язували один з одним відносини досить дивного роду. Їх баталія відбулася в статтях. Соловйов називав Василя «Иудушкой», а той відповідав такими ж епітетами. Після довгого з’ясування відносин вони закінчили на зізнаннях один одному в симпатіях. Соловйов писав Розанова: «Я вірю, що ми брати по духу».
Примітно, що колись Василь перебував на службі в московському Державному контролі. Він займав високий пост, отримуючи зарплату в 100 рублів на місяць. Однак життя в столиці для нього була дорогий – він віддавав за житло 40 % від цієї суми. І тоді Розанов виявився вимушеним багато писати. Він робив це легко, не редагуючи тексту. Друкувалося написане ним без пізніших виправлень. При цьому статті його регулярно публікувалися відразу в кількох виданнях, і це викликало обурення всіх – вони говорили, що він: «пише двома руками».
Мислитель при цьому використовував безліч псевдонімів. Але і в такому положенні він залишався в безгрошів’я. Дружина його в своїх спогадах розповідала про голоді і холоді, які вони відчували, переселившись в столицю. Сам Василь збирав матеріали про чиновників Державного контролю. Його задумка була в публікації статей з негативної точки зору на чиновництво. Він розглядав його як головну виразку Російської імперії. Цензура заборонила опублікувати статті. І Василь взявся за пошуки нової роботи.
Він друкувався у виданнях різноманітних напрямків. Завдяки цьому в XX столітті він став широко відомим, а також здобув матеріальний достаток. І сім’я дозволила собі маленьку закордонну поїздку. У цей же період в Північній столиці відбуваються співбесіди духовенства та інтелігенції для пошуку точок дотику «віри і розуму». Вони тривали аж до збройних конфліктів Першої світової війни. Але з-за кількох статей Розанов виявився відстороненим від цих подій. Книги Василя Васильовича Розанова перестали купувати з-за бойкоту, оголошеного в його адресу. Однак він демонстрував дивовижну працездатність. Василь писав книги і активно виступав як публіцист у газеті «Новий час». Але і тут почалася ворожнеча з постійними авторами.
У 1910 році у Варвари Дмитрівни стався параліч – вона була смертельно хвора. Василь Розанов перебував у розпачі і писав про те, що: «говорив про шлюб, шлюб, шлюб…а до мене все йшла смерть, смерть, смерть». І на тлі цих подій він видає нову літературу. Там містилися думки «без переробки, без мети». Тут поєднувалося все підряд.
Відомо, що ще давно, будучи працівником десь в глушині, переводячи праці Аристотеля, Василь захопився Паскалем. І, найімовірніше, цей факт і вплинув на його новий жанр.
Як відзначали критики, в нових творах автора відзначалася абсолютна наповненість самим собою. Він не потребував читачів.
Його твір «Відокремлене» було переповнене відвертістю і спочатку його заарештували за порнографію. Василя ж критики порівнювали з Карамазовим. І справді, подібні способи викладу думки мали під собою якісь підстави. Розанов підкреслював, що випускає книгу фактично рукопис. Вона вражає тим, що авторська позиція парадоксальна – він і консервативний і радикальний реформатор. І така подвійність відбивалася у всьому, за що брався філософ. Вітання їм революції 1905 року були обумовлені прийняттям ідей уравнительности. Він зростав у злиднях.
Примітно, що аж до 1911 року його не називали письменником, це був нарисовець. Але після виходу «Відокремленого» все змінилося. Критики були у захваті. Сам автор вважав книгу вершиною своєї творчості. Тоді і з’явилися чутки про те, що Василь Розанов став основоположником нового літературного жанру.
Але наближалися трагічні події Першої світової війни. І чаювання у Василя відбувалися все рідше. Він залишався в якійсь ізоляції, незважаючи на те, що після його розриву з Філософським товариством коло його спілкування не змінився. Тоді Розанов активно співпрацював з «Новим часом», друкуючи антинімецькі статті для цієї газети. І це розривало ті зв’язки, які все ще були між ним і громадськістю, яка не мала чіткої позиції з означених питань.
Відомо, що з особливою любов’ю ставився філософ до молодіжному колі. Він вивчав листи читачів, нерідко публікуючи їх. Намагався відповідати практично кожному, хто написав. Незабаром після революції журнал виявився закритим, так як був Білогвардійським». Редактор емігрував, а після став натхненником російської фашистської партії. Розанова перестали публікувати.
А ось 1917 рік вибив з-під ніг Василя грунт. Він перебував під глибоким враженням від подій, що відбувалися, він з жахом відгукувався про розповідь про те, як «серйозний старий» бажав, щоб з царя зірвали шкіру «стрічка за стрічкою». Рушився звичний уклад його життя, все, у що він вірив, знищувалося. І це приводило в крайній ступінь відчаю і без того песимістичного філософа.
Він переїхав у Сергієв Посад, де жити було дещо легше зубожілому людині, а також там жив його друг Павло Флоренський, який і знайшов для його родини кімнати. Останні роки життя стали для письменника низкою нещасть. Його єдиний син Василь загинув при трагічних обставинах.
Останні листи філософа були трагічними. Він переживав не тільки про Росію, але й людство в цілому. Мислитель стверджував, що розпадається світ. Василь був змучений, постійно метався в пошуку роботи, щоб добути шматок хліба для себе і сім’ї, і цього ніяк не вдавалося зробити. Він виживав завдяки тим відправлень, які здійснювали йому знайомі і читачі. Василь звертався до них у своїх листах. А незабаром на ґрунті серйозних нервових захворювань його розбив інсульт.
Він помирав кілька днів, остаточно зломлений. З-за кордону йому відправляв грошові кошти А. М. Гіркий, щоб хоч якось підтримати його життя, але вони прийшли з запізненням, письменник уже помирав. Розанов продовжував писати і на смертному одрі, описуючи все, що відбувається з ним. Його дочка розповіла, що перед самою смертю він причастився, а потім попросив передати йому зображення Єгови. Його не було поруч, і тоді він попросив статую Озіріса. І він вклонився цьому божеству.
В останні дні за ним доглядала його 18-річна дочка, фактично переносячи його на руках, як дитину. Василь був тихим, він страшно змінився. Здавалося, ніби письменник встиг вже померти остаточно і відродитися. Всі останні дні його були Осанной Христу. Він стверджував, що з ним відбуваються чудеса, просив усіх обійнятися і заявляв, що Христос воскрес.
Після всюди ходила ця легенда, чутки про його смерть поповзли по країні дуже швидко. Завершальний етап його життя було радісним. Він причастився чотири рази за своїм бажанням, соборовался, тричі перед ним читали відхідну. І тоді він помер. Смерть його не була болісною. Поховали Василя Розанова в Чернігівському скиті Троїце-Сергієвої Лаври.
