Вивчення соціалізації в працях вчених – соціологів та психологів
Однією з сучасних трактувань процесу прилучення людини до суспільства є інтеракціоністський підхід американського дослідника Джорджа Міда. Американський соціолог розглядав можливість розвитку міжособистісних відносин через соціальну взаємодію. Даний процес є фактором формування індивідуальних якостей людини. Володіння мовою допомагає набути достатній рівень соціалізації для повноцінного життя в суспільстві.
Згідно теорії інтеракціонізму зростання цього процесу безпосередньо залежить від ступеня соціальної чуйності особистості. Тут мається на увазі здатність людини сприймати себе як діючу одиницю суспільства. Особистість у взаємодії з оточуючими бере на себе певну соціальну роль, яку проживає в два етапи. На першій стадії людське «я» формується під впливом установок і суджень інших індивідів – партнерів по взаємодії. Друга стадія передбачає і вплив моральних установок тієї спільноти, в якій живе людина. Так формуються цінності самої особистості, яка в результаті і стає конструктором свого життя.
Приблизно починаючи з 1930-х років Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв, П. Я. Гальперін та інші дослідники стали засновниками радянської культурно-історичної школи психології. На думку вчених, характер людини є результатом впливу суспільства на його психіку. У своєму аналізі поведінки і життєдіяльності особистості Лев Семенович Виготський для розуміння внутрішнього світу особистості пропонував розглядати її зовнішнє оточення. Суспільний досвід може змінити зміст психічних процесів людини і нав’язати йому свої цінності та принципи. Формування рівнів соціалізації особистості залежить від засвоєння нею соціально-культурних форм діяльності.
У свою чергу, Ж. Піаже відводив головну роль когнітивного розвитку людини. Для успішної соціалізації, на думку вченого, необхідно формування інтелектуальної боку індивіда. Подальша перебудова когнітивних можливостей відбувається під впливом соціального досвіду людини.
Сучасна західна соціологія виділяє Т. Парсонса як загальновизнаного теоретика питань соціалізації. На думку вченого, основна проблема взаємовідносин суспільства і особистості лежить в засвоєнні, розвитку і затвердження у процесах життєвого циклу дії. Перед соціальним середовищем лежить завдання задовольнити всі потреби своїх членів. Як вважає Т. Парсонс, рівні процесу соціалізації залежать від єдиного процесу, через який людина стає членом суспільства і всіма своїми діями підтримує цей статус. Для успіху такої взаємодії особистості та оточення необхідна сувора мотивація соціального і культурного навчання. Іншими словами, первинна потреба суспільства по відношенню до його членів – це мотивація їхньої участі згідно з прийнятим нормам і вимогам.
Суть соціалізації – три рівня, що виділяються вченим, які стосуються потреб особистості:
- Вірність релігійним цінностям суспільства.
- Рання стадія формування особистості базується на еротичному комплексі та подібних інтимних взаємин.
- Вищий рівень соціалізації пов’язаний з послугами інструментальної діяльності.
Всі етапи процесу Т. Парсонс асоціював з суперего, ід і его, користуючись при цьому класифікацією З. Фрейда. Первинна соціалізація індивіда відбувається в сім’ї. Далі ведуча роль в процесі відводиться школі і професійним колективам.
Вченими, що виділяють рівні соціалізації, є і бельгійські дослідники М.-А. Робер і Ф. Тільман. Згідно теорії процес взаємодії людини з суспільством ділиться на чотири етапу:
- Оральна фаза – від народження до 18 місяців. Смоктальний рефлекс дитини рухає всім його поведінкою.
- Анальна фаза – 18 місяців – 2,5 року. Дії дитини починають підкорятися самоконтролю. Тут формується відчуття власного «я».
- 2,5-6 років – фалічний етап розвитку особистості. Тут формуються почуттєві взаємини дитини з сім’єю. Будь внутрішньосімейний конфлікт стає травмою для психіки малюка і може суттєво вплинути на подальшу поведінку людини.
- Фаза дорослості – від 6 років до зрілого віку. На цьому етапі відбувається автономність особистості і настає відчуття свободи.
