Сім курфюрстів
Всередині імперії курфюрстам належала майже повна політична самостійність. Ними імператорам практично нав’язувалися виборчі капітуляції. В них правителі були змушені давати обіцянки про суворому дотриманні княжих привілеїв.
Права курфюрстів, які визнавалися «з незапам’ятних часів», спочатку прив’язувалися до посади, що носить загальноімперський характер. Її і займали князі-виборці. У 13-му столітті їх було 7. Мова йде про:
- архиєпископів, які здійснювали службу в Трірі, Кельні та Майнці;
- світських князів, що правили в Саксонії, Бранденбурзі, Пфальці;
- королі Чехії.
При цьому:
- курфюрст архієпископ Майнца іменувався імперським великим канцлером Німеччини, архієпископ Тріра – Галії і королівства Бургундія, архієпископ Кельна – Італії;
- король Богемії (Чехії) був імперським великим виночерпием;
- пфальцграфів Рейнський – імперським великим стольником;
- герцог Саксонський – імперським великим маршалом;
- маркграф Бранденбурзький – імперським великим камергером.
В середині 15-го століття в 3-х з світських курфюршеств відбулася зміна династій:
- маркграфами Бранденбурзькими стали Люксембурги (1373 р.), а потім Гогенцоллерни (1415 р.);
- Асканиев в Саксонії замінили Веттины (1423 р.);
- Альбрехт Габсбург був обраний королем Чехії (1437 р.).
Розглядаючи питання про те, хто це – курфюрст, потрібно сказати про подальший розвиток цього інституту.
