“Ні, я не Байрон, я іншої…”, – писав не менш знаменитий і не менш талановитий поет, наш співвітчизник Михайло Юрійович Лермонтов. А який він, цей загадковий Байрон? Що він написав, і про що? Зрозумілі й актуальні будуть його твори зараз, коли в літературі спостерігаються зовсім інші, відмінні від романтичного напряму першої половини дев’ятнадцятого сторіччя, тенденції? Спробуємо відповісти на це питання, розібравши одне з найвідоміших творів Джорджа Байрона “Манфред”.
Про життя великого Байрона
Джорж Гордрон Байрон – лорд Англійського двору, національний герой Греції… Але найголовніше – один з найбільших поетів романтичної епохи, так і всієї світової літератури. Творець таких літературних шедеврів, як роман у віршах “Дон Жуан”, поем “Манфред”, “Паломництво Чайльд-Гарольда”, “Мазепа”, різноманітних збірок і циклів віршів. Він не просто писав у дусі романтизму, Байрон жив так, як і личить романтичному герою творів того часу. Народився в знатній, але збіднілій родині. Вчився погано, але зробив блискучу кар’єру. Вже в студентські роки (навчався у Кембриджському університеті) Байрон випустив свій перший збірник віршів “Години дозвілля”, який був жорстоко розкритикований. У відповідь на негативні відгуки поет написав сатиричну поему, завдяки якій всі визнали його талант. Після були “Паломництво Чайлд-Гарольда”, “Манфред”… Байрон працював надзвичайно плідно і успішно. При цьому встигав багато подорожувати і багато… любити. Про романах письменника ходять легенди, притому буває складно відрізнити правду від вигадки. Достовірно відомо, що він був одружений, і одружився з любові, однак за ініціативою дружини Ганни, уродженої Мілбенк, пара була змушена розлучитися. Це не розбило гарячого серця поета, після цього він ще не раз був щасливий з жінками, продовжував писати, їздив по різних країнах. Останній з них стала Греція, за незалежність від турків якої він боровся нарівні з самими греками – там він захворів лихоманкою і помер. Байрону було 36 років. Тіло поета було поховано у родинному склепі в графстві Ноттінгемшир.
Історія створення поеми “Манфред”
Байрон написав цей твір, перебуваючи під враженням від поїздки у Швейцарію, яка відбулася в 1816 році, майже відразу після скандального розриву з дружиною. Поет під час цієї подорожі часто піднімався в Альпи і надихнувся таємничої і величною природою цих місць.
У 1817 році “метафізична драма”, як сам автор визначив жанр твору, була опублікована. Варто відзначити, що багато події з особистого життя автора були відображені в поемі, тому її частково можна назвати автобіографічною.
Пара слів про твір
Цікаво, що поема Байрона “Манфред” вийшла в світ приблизно в один і той же час, що і роман Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей». А адже автори обох творів тісно дружили. Що ж тут цікавого? Ті, хто читав і те, і інше, напевно відзначили деякі схожі риси двох шедеврів. Обидва вони створені в дусі готичного роману, обидва наповнені похмурістю і песимізмом. І обидва стали відкриттями в літературі: якщо “Франкенштейн” зробив відомої Мері Шеллі, “Манфред” відкрив у таланті Байрона нову грань – тут він проявив себе як видатний драматург.
Короткий зміст
“Манфред” Байрона нерідко порівнюють з Гетевским “Фаустом”. І мають на це повне право – обидві драми у віршах піднімають глибинні, філософські проблеми, герої цих великих творів шукають відповіді на складні, фундаментальні питання буття. До того ж, і в “Фаусті”, і в “Манфреде” присутній містичний елемент. Але не тільки концепції, але й структура цих драм багато в чому збігається.
Починається твір з того, що герой підводить підсумки свого життя, згадує про минуле – і воно анітрохи не радує. Манфред всього досяг, проте користі у цьому не бачить. Єдине, що йому залишається відкрити – це забуття. В його пошуках маг бродить по горах, звертається до духів, зустрічається з іншими героями (мисливець-самогубець, фея), але ніхто не може йому допомогти.
У фіналі в замок чорнокнижника приходить абат, який хоче очистити злого чарівника від скверни, прагне вилікувати його душу, однак це йому не вдається. Манфред вмирає, залишившись вірним своєму чорного песимізму.
Ідея надлюдини
При аналізі “Манфреда” Байрона не можна обійти стороною головного героя, мага і чарівника, всесильного Манфреда, в якому явно реалізується ідея надлюдини, при цьому надлюдини страждає. Він на вершині пізнання, він володіє особливою силою, може повелівати стихіями, сама природа підкоряється йому, що вже говорити про нікчемних людей. Однак Манфред у розпачі – він, незважаючи на свою велич, не може знайти себе, зрозуміти свого призначення. Герой шукає забуття, але ніщо і ніхто не може йому дати. Він приходить до висновку, що знання – зовсім не порятунок, а найбільше зло, яке прирікає людини на погибель.
Але Байрон Манфреде зобразив не такого вже й абстрактного героя-мислителя, як це може здатися. Багато в чому цей персонаж зіставимо з Наполеоном. Титанічний образ “лиходія, скинутого в прах” пісні долі за текстом твору співвідноситься з головним героєм, а, якщо вийти за рамки поеми, то в ньому явно вгадуються риси Наполеона. До того ж і Манфред, і Наполеон є носіями ідеї, світогляду кожен своєї епохи (Манфред живе приблизно між п’ятнадцятим і вісімнадцятим століттями).
З минулого століття в століття наступив
Невже зараз немає таких “Манфредов” – великих, могутніх, тих, які здійснюють певні вчинки, а потім каються в них, згорають від сорому, шукають розради, намагаються забутися? У кожному з нас живе свій “Манфред”, що вічно сумнівається, розчарований, приречений на страждання. І тільки ми вирішуємо, якою буде його доля. Байроновский – закінчив трагедією. Що робити з вашим особистим “Манфредом”? Може бути, прочитавши поему, ви відповісте собі на це питання.
