Про Вашингтонському морському угоді
Згідно з даним документом, підписаним у 1922 р., для країн, які взяли участь в угоді, у військово-морській справі передбачалися певні обмеження. Як і в інших державах, японські авіаносці могли бути представлені в якому завгодно кількості. Обмеження торкнулися сумарного показника їх водотоннажності. Наприклад, для Японії він не повинен перевищувати 81 тис. т.
Крім того, кожна держава мала право розташовувати двома лінійними кораблями для посадки літаків. У документі вказувалося, що водотоннажність кожного лінкора має бути до 33 тис. т. Як стверджують військові фахівці, умови Вашингтонської морської угоди стосувалися лише тих кораблів, водотонажність яких перевищувала 10 тис. тонн. З урахуванням вищевказаних обмежень уряд країни Висхідного сонця вирішило поповнити склад свого ВМФ трьома великими японськими авіаносцями. Кожне авианесущее судно буде з водотоннажністю в межах 27 тис. т. Незважаючи на те що планувалось побудувати три судна, часу і коштів вистачило тільки на два японських авіаносця (фото авіаносних судів у статті). Сполученими Штатами Америки, Великобританією та іншими колоніальними країнами азіатська територія розглядалася тільки як джерело каучуку, олова і нафти.
Таке становище не влаштовувало Японію. Справа в тому, що Країна висхідного сонця прагнула використовувати корисні копалини суто в своїх цілях. В результаті між колоніальними країнами та Японією виник спір щодо деяких регіонів Сінгапуру, Індії та Індокитаю, який міг вирішитися тільки військовим шляхом. Оскільки, як і передбачав Імператор, місцем основних баталій стане море, основний упор японці зробили на розвиток кораблебудування. Як результат, Морське угоду з початком війни державами-учасниками перестало виконуватися.
