Британські ВМС
Англійці приступили до будівництва так званих “вашингтонських крейсерів” ще в 1922 році. При цьому прототипом для цих кораблів став британський океанський лайнер “Хокінс”.
Це були швидкохідні і досить потужні суду, які при стандартному для того часу водотоннажності могли перевозити вісім потужних знарядь, при цьому розвивати швидкість понад тридцять вузлів. Від вашингтонської формули англійці почали відходити тільки в самому кінці 20-х років ХХ сторіччя, тоді і у них почали з’являтися важкі крейсери. До того ж англійці ще з часів Першої світової війни прагнули створити універсальний крейсер, який поєднував би в собі властивості океанського крейсера і ескадреного розвідника. Проводилися постійно досліди, які дозволили їм до 1929 році отримати кілька вдалих зразків – “Нептун”, “Ліндер”, “Акилес”, “Оріон” і “Эйджекс”.
Задля економії ваги, яка в той час мала велике значення, на них було вирішено використовувати лінійне розміщення котельних установок. Чотири котла були зосереджені у відділеннях, розташованих по сусідству. Ці технічні новинки значно знижували живучість корабля, так як смертельно небезпечною для нього тепер ставала одна-єдина торпеда. Потрапивши у відділення між котельнями, вона моментально виводила з ладу всі котли без винятків.
В майбутньому англійські конструктори почали застосовувати інше розташування установок, максимально розносячи котельні по судну.
На розвиток англійського суднобудування великий вплив зробило так зване морське угоду 1930 року, підписана в Лондоні. Воно визначило граничне водотоннажність для легких крейсерів. При цьому були введені не тільки якісні, але і кількісні обмеження. Документ підписали, крім Англії, США і Японія. Укладені угоди спонукали англійців перейти до судів з мінімальним водотоннажністю, щоб на практиці отримати максимальну кількість кораблів. В результаті проектування крейсерів серії “Ліндер” було вирішено припинити.
З початком протистояння проти фашистської Німеччини стали розвивати легкі крейсери Англії періоду Другої світової війни. Наприклад, це були кораблі типу “Фіджі”, які виявилися набагато быстроходнее, ніж попередні їм крейсери проекту “Саутгемптон”.
Бойовий досвід продемонстрував невисоку потребу в кораблях такого типу. Зате значний розвиток отримали легкі крейсери “Аретьюза”.
Окремо при цьому коштують англійські крейсери Другої світової війни, які виконували функції мінних загороджувачів. Конструктивно це були збільшені есмінці з силовою установкою і без броні, що дозволяло їм розвивати значну швидкість в сорок вузлів, маючи на борту по 160 хв і шість 120-міліметрових гармат.
З самого початку Другої світової війни на крейсери королівського флоту Великобританії лягла значна навантаження. Про це, наприклад, свідчить той факт, що з 73 судів, які були побудовані після закінчення Першої світової війни, загинули третину. Максимальні втрати британського флоту припали на 1942 рік, коли королівські ВМС позбулися десяти крейсерів. Роком раніше загинуло ще дев’ять кораблів того ж типу.
Остаточно в минуле англійські крейсери пішли в кінці 1960-х років, коли три останніх кораблі цього типу були переобладнані для інших цілей.
