Зовнішній вигляд
Про те, як виглядали старовинні газирі, можна прочитати у мандрівника Дюбуа де Монпере, який їх детально і уважно описує. У солдата прямо на грудях з обох сторін розташовувалися два невеликих кишеньки. Відомо, що частіше так розміщували в кілька рядів гільзи або ж невеликі коробочки. Найчастіше їх робили з кістки, очерету, дерева або металу. Якщо воїн був з багатої сім’ї, то тоді такі патронташі кріпили до плечей акуратними ланцюжком зі срібла.
Історія
Відомо, що газирі – це не винахід кавказьких воїнів, так як такі патронташі вже використали французькі мушкетери і стрільці на Русі. Їх було необов’язково носити на грудях. Руські воїни носили ремінь з пенальчиком, який називали берендейкой.
У шістнадцятому столітті в Іспанії з’явилися незвичайні дульнозарядные рушниці, особливістю яких було постійне спостереження за тим, скільки в ньому пороху. Адже якщо його було б більше, ніж належить, то воно тут же розірвалося б при пострілі. В бою таку зброю необхідно було перезаряджати швидко, тому і з’явилися такі порохівниці, куди засипали заздалегідь правильно відміряний порох.
Виникнення мірних пеналів допомогло не тільки убезпечити воїнів, але й полегшило поводження зі зброєю під час атаки. Але в різних країнах мірні пенали для пороху кріпили на одяг по-різному. Так, найчастіше вони просто висіли на мотузочку прямо на обмундируванні солдат, аби ті могли легко взяти їх під час бою, відкрити кришку, висипати і відпустити. Ці мотузочки кріпилися до наплечному ременя. Але часто такі заряди, якими солдати були обвішані з двох сторін, заважали в бою, де потрібно було швидко рухатися.
