Питомі селяни як подарунок
У шістнадцятому столітті з’явилася помісна система, і палацових селян разом із землями стало прийнято дарувати в якості заохочення дворян за зразкову службу.
У сімнадцятому столітті по мірі збільшення території Росії стало рости і кількість палацових селян. У 1700 році налічувалося близько 100 тисяч дворів, що належали цареві. Саме тоді царська сім’я стала активно роздавати двори за заслуги перед державою.
Олексій Михайлович подарував близько 14 тисяч домашніх господарств, а тільки в перші правління Петра I молодий цар примудрився роздати близько 24 тисяч дворів, більшість з яких діставалося родичам і фаворитам царя.
Надалі чисельність палацових (питомих) селян поповнювалася за рахунок завоювання нових земель і відбору земель у опальних дворян.
Історія кріпосного права в Росії
Витоки кріпосного права в Росії можна знайти ще в XI столітті, однак повна форма феодальної експлуатації, підтверджена зведенням законів, почалася трохи пізніше. У XII столітті почалася експлуатація закупів і вдачей, тобто вільних смердов, які укладали угоду з феодалом. Узявши в борг гроші або власність, смерд селився на землі феодала і працювали на нього до того моменту, поки борг не вважався виплаченим. Ховаючись від феодала, закуп ставав холопом, то є невільним людиною.
Між тринадцятим і п’ятнадцятим століттями селян ставало все більше і більше, а грошей все менше, тому в угоду з феодалами вступало все більше селян. Однак кріпосне право як таке ще не було узаконене.
З часом закон став обмежувати час можливого відходу з земель феодала, а потім і кількість осіб, які могли піти з землі.
Указ 1597 року тимчасово заборонив селянам покидати помістя (Заповідні літа). Надалі міра стала остаточною. Цей же указ визначив кількість часу, протягом якого поміщик мав право розшукувати і карати селянина втікача, – п’ять років. Указ 1607 року ввів санкції проти тих, хто приховував чи допомагав збіглим селянам. Компенсацію винні повинні були виплатити не тільки колишньому власникові, а й державній казні.
Велика частина російського дворянство вимагала більш довгий період пошуків, оскільки після п’яти років перегонів селянин ставав вільним. У першій половині XVII століття дворяни направили владі ряд колективних петицій з проханням про збільшення термінів розшуку втікача. У 1642 році цар встановив новий десятирічний термін. Звід законів 1649 року ввів новий, необмежений термін, тим самим прирікаючи селян на довічну службу.
З часом у Росії визначилося три основні групи кріпаків: поміщицькі, державні та удільні селяни.
