Винахід
Перше документально зафіксоване використання анодування сталося в 1923 році в Англії для захисту від корозії деталей гідролітака. Спочатку застосовувалася хромова кислота. Пізніше в Японії була використана щавлева кислота, однак сьогодні в більшості випадків для створення анодованого покриття в складі електроліту застосовується класична сірчана кислота, що значно здешевлює процес. Технологія постійно вдосконалюється і розвивається.
Алюміній
Анодоване покриття виконується для підвищення корозійної стійкості та підготовки до фарбування. А також, в залежності від застосовуваної технології для збільшення шорсткості, або для створення гладкої поверхні. При цьому анодування саме по собі не здатне істотно збільшити міцність виробів, виготовлених з цього металу. При контакті алюмінію з повітрям або іншим газом, що містить кисень, метал природним шляхом формує на своїй поверхні шар оксиду завтовшки 2-3 нм, а на сплавах його величина досягає 5-15 нм.
Товщина анодованого покриття алюмінію становить 15-20 мікрон, тобто різниця в два порядки (1 мікрон дорівнює 1000 нм). При цьому цей створений шар у рівних частках розподілений, умовно кажучи, внутрішньо і зовні поверхні, тобто збільшує товщину деталі на ½ від розміру захисного шару. Хоча за допомогою анодування виникає щільне і рівномірне покриття, наявні в ньому мікроскопічні тріщини можуть призвести до корозії. Крім цього, сам поверхневий захисний шар піддається хімічному розпаду внаслідок впливу середовища з високими показниками кислотності. Для боротьби з цим явищем застосовуються технології, що скорочують кількість мікротріщин і впроваджують в склад оксиду більш стабільні хімічні елементи.
