Початок військово-політичної конфронтації в середині XX століття дало новий поштовх формуванню багатосторонніх дипломатичних відносин в Близькосхідному регіоні, що вилився у вигляді Багдадського пакту восени 1955 року. Угода, укладена між країнами Іраку, Туреччини, Пакистану, Ірану та Великобританії, повинно було замкнути низку військово-політичних коаліцій навколо Радянського Союзу та прилеглих до нього територій.

Що таке Багдадський пакт?

Організація політичних блоків завжди обумовлювалася рівнем важливості будь-якого регіону в міжнародній політиці передових західних держав. Автором ідеї, призвела в результаті до створення нового політичного союзу на Близькому і Середньому Сході, були Сполучені Штати. Держсекретар Білого дому Д. Ф. Даллес після свого «ознайомчого» візиту в нафтоносний регіон у травні 1953 року висунув пропозицію сконцентрувати зусилля на заснуванні коаліції держав, де основою буде служити договір між Пакистаном і Туреччиною. Надалі вся система наступних угод призвела до створення організації, структура якої переважно стала відображати структуру НАТО.

Багдадський пакт – це агресивна військова організація в Близькосхідному регіоні представлена державами Іраку (до березня 1959), Туреччини, Великобританії, Ірану і Пакистану. Лаконічне найменування пакту було взято за місцем підписання договору – Багдад, в ньому ж до середини літа 1958 року знаходилось керівництво даної організації. Офіційно встановлене назва блоку – Средневосточная оборонна організація (Middle East Defence Organization – МЕДО) – існувала в період з лютого 1955 року по серпень 1959 року. Слід додати, що США, будучи членом Багдадського пакту, активно прикладали руку до роботи центральних його комітетів з березня 1957 року.

Передумови створення пакту

Відносини між країнами західного світу і Близькосхідного регіону раніше ґрунтувалися на двосторонній основі, але початок періоду холодної війни внесло свої корективи. До розвитку багатосторонньої дипломатії Сполучені Штати та велику Британію спонукала завдання створення своєрідного політичного співробітництва з державами регіону, прилегавшего до південних кордонів Радянського Союзу. Намічений блок на територіях Близького і Середнього Сходу розглядався американськими і британськими політиками як захист південного кордону НАТО і кордон від геополітичного напряму СРСР в бік незамерзаючих морів. Планувалося, що Багдадський пакт – це кінцева ланка, яка зможе замкнути ланцюг військово-політичних альянсів навколо Радянського Союзу і суміжних з ним територій. Безперечно, на блоковую політику вплинула і війна в Кореї 1950-1953.

Дивіться також:  Мангеймская система навчання: принципи, переваги та недоліки

Ще однією подією, приблизившим організацію багатосторонньої коаліції на Близькому і Середньому Сході, стала націоналізація нафтової галузі Ірану в 1951 році, возобновившая посилення контролю західних країн в нафтоносних районах. Таким чином, загроза політичним і економічним інтересам провідних держав вбачалася не тільки розширення радянського впливу, але і в активізації націоналістичних настроїв.

Освіта пакту

Початок історії Багдадського пакту було покладено 24 лютого 1955 року, коли Туреччина і Ірак, досягнувши домовленості, уклали угоду про взаємне співробітництво з метою спільної організації безпеки і оборони. Дана угода була відкритим для всіх держав регіону, визнаних обома союзниками. У квітні того ж року в Багдаді було укладено договір між Великобританією та Іраком, який затвердив зарахування туманного Альбіону до цієї угоди. Кілька місяців тому до нього примкнули Пакистан (23 вересня) та Іран (3 листопада). Установче засідання пакту з спільною участю глав урядів Великобританії та близькосхідних країн (Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану), а також в ролі світового спостерігача делегації США, відбулося в Багдаді 21-22 листопада. Підсумком зустрічі стало підписання договору, який увійшов в історію під загальною назвою «Багдадський пакт».

Варто зазначити, що весь етап формування пакту виходив на тлі конфронтації між США та Англією за контроль цього блоку. Втрата високих позицій останньої, яка сталася внаслідок провальної місії в Єгипті в 1956 році, послужила підставою того, що з січня 1957 року керівна роль у Близькосхідному регіоні фактично перейшла до Сполученим Штатам. Франція від участі в угоді було усунуто через те, що вона втратила своїх основних позицій в цій зоні ще в 1946 році (виведення французьких збройних сил з Сирійської та Ліванської республік), а також з причини імперіалістичних розбіжностей з організаторами пакту.

Дивіться також:  Бідолаха - це що таке? Значення слова

Цілі пакту

Західні держави прагнули зовні надати Багдадському пакту миролюбний і безпечний характер. Їм вдалося ввести в оману населення держав-учасників угоди і дезорієнтувати світове співтовариство щодо справжніх намірів цього агресивного блоку. Справжні цілі, які переслідувалися імперіалістами Заходу при формуванні цієї угоди, це:

  • збільшення боротьби проти світового соціалізму;
  • приборкання національно-визвольних рухів і будь-яких прогресивних актів на Близькому і Середньому Сході;
  • експлуатація державних територій учасників пакту під військово-стратегічні бази проти СРСР і інших держав соціалістичного табору.

Всі учасники блоку переслідували тільки свої суто локальні інтереси. Для Ірану було пріоритетно збереження дружніх відносин з Великобританією та США, щоб модернізувати економіку країни. Туреччина приміряла роль своєрідного посередника між Заходом і Сходом, вважаючи таким чином мати дивіденди з обох сторін. Пакистан мав потребу в підтримці західних союзників для успішного конкурування з Індією. Мотиви вступу Іраку в цей блок виражалися дещо слабше, що згодом і призвело до його виходу з Багдадського пакту.

Вихід Іраку і освіта СЕНТО

У липні 1958 року в Іраку стався державний переворот, низвергнувший монархічне правління короля Фейсала II. Новоспечена влада не замовчувала про свій намір покинути Багдадське угоду, відразу опечатавши штаб-квартиру в іракській столиці і не взявши участі на черговому засіданні представників Близькосхідного союзу в Лондоні 28-29 липня. Тим не менш вихід Іраку не становив жодної загрози інтересам провідних держав НАТО. Порівняно з Туреччиною та Іраном, він не мав спільним кордоном з Радянським Союзом, тому його вибування не мало серйозного впливу для наміченої стратегії Великобританії і Сполучених Штатів у цьому регіоні.

Для запобігання розвалу військово-політичного блоку Білий дім підписав у березні 1959 року двосторонні угоди з учасниками, що залишилися, – Туреччиною, Іраном і Пакистаном, після чого вся подальша діяльність між державами стала регулюватися виключно цими договорами. На наступній зустрічі в Анкарі 21 серпня 1959 року було прийнято рішення про перейменування Багдадського пакту в Організацію центрального договору (Central Treaty Organization – СЕНТО), визначивши таким чином географічне положення даної організації між блоками НАТО і СЕНТО. Штаб-квартиру СЕНТО перемістили з Багдада в Анкару.

Дивіться також:  Система образів у літературі - це... Поняття, визначення, аналіз книг і розкриття авторського задуму

Розпад блоку

У 1960-1970-ті роки діяльність наступниці Багдадського пакту поступово слабшала. Один з останніх значних ударів по блоку було завдано Туреччиною в 1974 році, коли вона вторглася на Кіпр і окупувала північну частину острова. Незважаючи на те, що турецьке наступ мало певне обґрунтування, воно було негативно розцінено учасниками СЕНТО, які перебували в хороших відносинах з Грецією. Після цих подій існування блоку стало нести вже чисто формальний характер.

Ісламська революція і новий політичний лад призвели Іран до виходу зі складу СЕНТО в березні 1979 року, майже відразу за ним пішов і Пакистан. В результаті блок стали представляти лише країни НАТО. Влада Туреччини виступили з пропозицією про скасування діяльності СЕНТО в зв’язку з тим, що організація в реальності втратила своє значення. У серпні 1979 року Близькосхідний офіційно блок припинив існування.

Висновок

Створення і розпад Багдадського пакту (надалі СЕНТО) продемонстрували відсутність міцної цементуючої основи цієї організації. При наявності єдиної мети взаємного співробітництва в галузі безпеки і оборони учасники по-різному виділяли пріоритетні напрями її діяльності. Все, що фактично об’єднувало мусульманських членів угоди – це розрахунок на отримання військової та економічної допомоги у великих обсягах з боку сильних «друзів».

Організація до останніх своїх днів залишалася аморфною військово-політичним блоком, де головними причинами недієздатності виступають не стільки різноспрямована політика країн пакту і слабке міждержавне співробітництво мусульманських учасників, скільки серйозні прорахунки її західних творців.