Історичні відомості
З давніх епох уявлення про композиційної цілісності пов’язували з текстовим базисом. Іншим фундаментом вважалася танцювально-метричная система.
По мірі розвитку музики теорія композиції варіювалася теж. В XI столітті Гивдо Аретинский випустив свій «Микролог». В ньому під терміном композиції він приводив мастеровитое створення хоралу.
Через два століття інший фахівець Іоан де Грокейо у своїй роботі «Про музику» дане визначення трактував як складне складений твір.
У XV столітті Іоанн Тинкторис написав «Книгу про мистецтво контрапункту». У ній він чітко розмежував дві основи: нотированную і імпровізовану.
У період з кінця XV до початку XVI століття знання про контрапункт розвинулося до появи визначення «Мистецтва композиції».
У XVI–XVII столітті стала розвиватися прикладна музична теорія.
В наступні два століття сформувалася єдина теорія про гармонії, застосування інструментів, музичної форми та принципи поліфонії. Розвивалася художня автономність. Основами композиції в музиці стали визнаватися:
При цьому теоретики концентрували увагу переважно на сонатном циклі в класичній інтерпретації.
У зв’язку з тим, що в епоху Ренесансу активно розвивалася концепція свободи особистості творчої людини, змінювався й статус композитора. В XIV столітті була введена норма – вказувати авторів музичних творів.
