Багатьом може здатися дивним, але іномарки в СРСР існували, хоч і були, звичайно, рідкістю. Ті, хто ними володів, належали виключно до вищого класу. Варто відзначити, що престижним вважалося навіть володіння звичайним автомобілем, адже держава довгий час робило ставку на розвиток промисловості, тому виробляло переважно важку техніку. Легковий ж автопром розвивався виключно за залишковим принципом.
Можна умовно виділити три основних етапи — від Жовтневої революції до Великої Вітчизняної війни, повоєнний час і до початку 70-х років і, нарешті, введення в експлуатацію автомобільного заводу в Тольятті, що стало справжнім проривом, коли володіти особистим транспортом стало значно простіше. Природно, максимальна кількість легкових автомобілів, особливо іноземного виробництва, було сконцентровано на території великих міст. Крім Москви і Ленінграда, це ще Мінськ, Київ, прибалтійські столиці. Трафік на дорогах Москви у 80-ті роки став відносно високим і щільним. Потік вітчизняних автомобілів зрідка, але переривався іномарками в СРСР. Більш того, перші з них з’явилися практично відразу після Жовтневої революції.
Перші іномарки
Іномарки в СРСР, та й взагалі легкові автомобілі, що були такою великою рідкістю, що про бажання отримати власного “залізного коня” у своїх віршах писав навіть Володимир Маяковський. Поет підкреслював, що, коли його мрія збулася, “відстані стали близькі, а кілометри — коротенькими”. Класик навіть стверджував, що його доба після цього подвоїлися.
Машину Маяковський купив під час однієї з поїздок до Парижа за примхою Лілі Брік.
Вважається, що перша іномарка в СРСР належала Володимиру Леніну. Це був експропрійований у монархів “Роллс-Ройс”. Причому іномарка в СРСР у Леніна була не одна. Його першим автомобілем іноземного виробництва став Turcat-Mery, на якому до цього їздила одна з дочок імператора Миколи II. При цьому Володимиру Іллічу машина дісталася вже після Керенського, так як спочатку царський гараж був у розпорядженні у Тимчасового уряду. Правда, користувався цим авто він зовсім недовго. Як розповідають, вже в грудні 1917 року невідомий викрав його прямо від Смольного.
Після Ленін їздив ще на декількох іномарках. В СРСР моделі і фото цих машин були всім добре відомі. Це були Renault 40 CV з підсилювачем гальм і 7-річний Delaunay-Belleville.
У 30-ті роки оперна співачка Антоніна Нежданова володіла “Фордом”, Любов Орлова їздила на “Паккарде”, балерина Великого театру Ольга Лепешинська — на кабріолеті “Форд”.
На чому пересувалися вожді?
Наступним керівником радянської держави після Леніна став Йосип Сталін. Він пересувався виключно на іномарках, віддаючи перевагу європейським моделям американський Packard Twin Six. Пізніше пересів на броньовану машину, яку йому подарував Рузвельт.
Однак ідея їздити на машині іноземного виробництва йому не дуже подобалася, тому заводу імені Сталіна було дано завдання: спроектувати власний “Паккард”.
Микита Хрущов, який розправився з культом особи Сталіна, в пристрасті до машин не став далеко йти від свого попередника. Він переважно користувався “Кадилаком” з кузовом типу кабріолет. Примітно, що під час Другої світової війни на цьому автомобілі в своїй ставці під Вінницею переміщався Адольф Гітлер.
Природно, на “Кадилаку” Хрущов публічно намагався не з’являтися. Для офіційних заходів і парадних показових зйомок він використовував виключно вітчизняний ЗІС. Іномарка була його особистим надбанням. Сучасники стверджують, що американський автопром взагалі справив на нього сильне враження. Не випадково, що з тих пір радянські “Чайки” і Зіли так нагадували “Кадилаки” і “Лінкольни”. До того ж Хрущов сам любив купувати іномарки. При цьому сам він ними не користувався, а передавав особливо наближеним в якості заохочення або тим, кому вони були потрібніші. Наприклад, Rolls-Royce Silver Cloud працював при будинку престарілих більшовиків, а “Мерседес” моделі 300 SL — ленінградському науково-дослідному інституті паливної апаратури. Варто визнати, що не забував він про самих близьких, свою сім’ю. Синові Сергію він подарував перший на радянській землі “Фіат”, а дочка Рада їздила на машині марки “Рено Флорида”.
Великим шанувальником іноземних автомобілів був Леонід Ілліч Брежнєв. Його першою іномаркою став Buick 90 Limited з США, на якому він пересувався ще в кінці 30-х років.
У числі автомобілів, якими він користувався, були виключно машини іноземного виробництва всіх марок і калібрів. Практично за два десятиліття, які він перебував при владі в країні, в партійному гаражі побували “Кадилак”, “Роллс-Ройс”, “Ніссан”, “Мерседес”. Причому ці машини він ніколи не купував. Їх йому дарували. Серед щедрих світових лідерів опинився американський президент, королева Великобританії, канцлер ФРН, японський прем’єр-міністр.
Відомо, що Брежнєв при цьому любив їздити швидко. Причому до того, як стан його здоров’я значно погіршився, часто сам сідав за кермо. Очевидці стверджують, що такою своєю поведінкою він приводив у жах помічників, які повинні були забезпечувати його безпеку. До того ж ставив в глухий кут численну свиту.
Іномарками користувався і останній радянський лідер Михайло Сергійович Горбачов. Але в той час у країні вже щосили йшла оголошена ним самим перебудова. І машиною іноземного виробництва було вже нікого не здивувати.
Післявоєнний період
Судячи з фото, іномарок в СРСР стало значно більше. Червона Армія в той період отримала величезну кількість зарубіжної військової техніки. Вона надходила по ленд-лізу-від союзників. Трофеїв стало особливо багато на заключному етапі протистояння з фашистами.
Це не тільки радувало приватних осіб, але і сприяло розвитку всієї галузі в Радянському Союзі. “Опель” сприяв розвитку “Москвича”, а мотоцикл “Урал” став практично точною копією БМВ.
Справжній прорив стався в 50-ті роки, коли радянський автопром почав активно копіювати рішення інженерів країн-союзниць.
Звичайно, німецькі трофеї виявлялися переважно в руках високопоставлених чиновників і знаменитостей. При цьому достовірної інформації про те, які саме автомобілі і кому належали в той час, немає.
Комусь діставалися іномарки?
У 1960-ті роки в СРСР іномарки в основному були приписані до посольств. Переважно капіталістичних країн. Саме тому часто були дипломатичні номери у іномарок в СРСР.
Багато машин закордонного виробництва знаходилося і в центральному апараті КПРС. Добре відомо, що іномарки були частим подарунком від іноземних делегацій першому секретареві ЦК КПРС Леоніду Іллічу Брежнєву. Причому це були виключно прогресивні моделі для тих років.
Як підтверджують фото, іномарки в СРСР в 1960-ті роки з іноземними номерами пересувалися переважно по Москві. Виїхати на такій машині за 101 кілометр було зовсім непросто.
У 1965-му власником іномарки став перший космонавт Землі Юрій Гагарін. Це сталося після відвідин ним французького підприємства MATRA, яке, крім виробництва космічної та ракетної обладнання, випускало і автомобілі. Розповідають, що Гагарін був полонений Matra-Bonnet Jet VS із стеклопластіковим кузовом. Саме цю модель блакитного кольору незабаром він отримав у Москві в подарунок від французького уряду. Правда, зарубіжною технікою він користувався вкрай рідко, вважаючи за краще пересуватися на вітчизняній “Волзі”.
Ситуація в 70-ті роки
У це десятиліття ситуація стала мінятися кардинальним чином. Головною відмінністю від попереднього періоду стало те, що іномарки в СРСР в 70-ті роки стали легкодоступні популярним акторам, режисерам та іншим знаменитостям всіх мастей. Вони вже їздили виключно з радянськими номерами.
Одним з перших, хто міняв машини зарубіжного виробництва, як рукавички, став Володимир Висоцький. Менше ніж за десять років він змінив п’ять іномарок поспіль. Не виключено, що їх було ще більше. Судячи з фото іномарок в СРСР в 70-ті роки, поет і актор був шанувальником “Мерседесів”. У нього були блакитний седан Mercedes-Benz S-class і купе коричневого кольору. Також він пересувався на БМВ і “Форді”.
Ремонт і обслуговування
Ситуація з обслуговуванням і ремонтом автомобілів в Радянському Союзі була непростою. Проблеми існували навіть з вітчизняними автомобілями. Особисте знайомство з механіком вважалося великою і завидною успіхом.
Найчастіше, іномарки лагодили в гаражі при управлінні справами дипломатичного корпусу. Тут були самі компетентні фахівці. Посольські машини, як правило, обслуговувалися при самих консульствах, у великих були навіть власні станції та автомайстерні. Якщо іномарка опинялася в руках простого смертного, йому доводилося викручуватися самотужки. Офіційні дилерських центрів не існувало, хоча поодинокі сервіси для іномарок все-таки існували у великих містах.
Були у власників закордонного автопрому і проблеми іншого характеру. Наприклад, в СРСР був відсутній високооктановий бензин. З-за цього мотори на машинах іноземного виробництва постійно перегрівалися і детонували. До середини 70-х років в районі Медведково навіть з’явилася спеціальна контора, яка за особливим документом могла продати тонну бензину високого ґатунку.
Знаменитої була заправка на Кропоткинской. Там ніколи не існувало черг, заправлявся там урядовий автопарк. Поки вона не з’явилася, приватникам постійно доводилося винаходити всілякі обхідні технології.
Як отримати іномарку?
Отримати у власність іномарку в СРСР у 80-ті роки, та й раніше, було непросте завдання. В історії Радянського Союзу є поодинокі випадки, коли такі машини опинялися в руках простих смертних.
Один з рідкісних прикладів — Олександр Вершинський. Це представник інтелігенції, відомий вчений-океанолог. При цьому, незважаючи на численні заслуги, встати в чергу на отримання нового автомобіля, він не міг. Єдиною можливістю обзавестися власним транспортним засобом була окрема черга на списану техніку. Тут могли надати вживані машини міністерств і автогосподарств, таксі. При цьому часто вони опинялися в жахливому стані, наприклад, без фар, салону або скла. Але черга на них все одно існувала, причому досить значна.
Коли заповітний день наставав, на руки видавався документ, яким потрібно було скористатися протягом трьох-п’яти днів, вибираючи з обмеженого запропонованого асортименту.
Рідко, але траплялося, коли поруч з пошарпаними “Волгами” і “Москвичами” виявлялися іномарки. В ремонт таких машин доводилося вкладати багато сил і часу.
Вершинський таким способом в приватному порядку здобував старі іномарки. Він відновлював їх, використовуючи знайомства, підручні матеріали і золоті руки. Серед автомобілів, які йому належали, були “Додж”, “Шевроле”, “Дацун”.
Масовий імпорт
Ситуація з іномарками в СРСР у 80-ті роки змінилася кардинальним чином. У 1985-му з початком перебудови був запущений масовий імпорт авто з пробігом зарубіжного виробництва. Траплялися й нові екземпляри, але рідко і тільки під замовлення.
В основному в якості постачальників виступали країни колишнього соцтабору. Найбажанішою у той час вважалася “Шкода”, також зустрічалося багато “Трабанте” з НДР та югославії Zastava, хоч вони і котирувалися набагато нижче. Моряки могли призвести праворульного “японця”.
На початку 90-х почався справжній бум іноземного автопрому в країні. З Європи везли БМВ, “Мерседеси”, “Форди” і “Фольксвагени”. Бізнес цей був високоприбутковим, але небезпечним. Часто машину по дорозі могли відібрати бандити. На протилежному кінці країни масово ввозилася японська техніка з правим кермом. Цей спосіб був набагато безпечніше, так як постачальники діяли офіційно, а авто на продаж везли на кораблях, поромах і баржах.
На службі закону
Всупереч поширеній думці, на службі в міліції були не лише автомобілі вітчизняного виробництва, як це показано в більшості фільмів. Перші іномарки в ДАІ в СРСР з’явилися відразу після Великої Вітчизняної війни. Правда, сама структура в той час називалася по-іншому — ОРУДУ (Відділ регулювання вуличного руху).
В Наркомат внутрішніх справ у той час передали техніку, отриману по ленд-лізу. Однак ситуація на дорогах все одно залишалася нестабільною. Порушників було багато, а машин і співробітників постійно не вистачало.
Ситуація в Державтоінспекції корінним чином змінюється в кінці 60-х років. Знаковим стає поява в керівництві Валерія Лук’янова, який був призначений начальником Головного управління всесоюзної ДАІ при міністерстві внутрішніх справ. Саме при ньому створені підрозділи патрульно-постової служби, були впроваджені засоби регулювання дорожнього руху, придбана імпортна техніка.
У столичній Державтоінспекції закордонні машини стали з’являтися на початку 70-х років. Зокрема, це були авто марок “Мерседес” і “Татра”.
Наступна партія міліцейських автомобілів надійшла в 1976 році. Це були вже більш потужні і надійні “Мерседеси” моделі W116. Вони виявилися набагато краще пристосовані для ролі автомобіля-супроводу. На цей раз іномарки отримали не тільки столичні органи правопорядку. За однією передали до Києва і Ленінграда.
В майбутньому надходження іноземного автопрому в ДАІ стало відбуватися на регулярній основі. За “Мерседесами” надійшла партія БМВ. Побачити одну з них можна навіть в легендарному радянському детективному серіалі “Слідство ведуть знавці”.
З початку 80-х років постачання іноземної техніки для потреб міліції стали регулярними.
Вантажівки
Особливо обстояло справу із вантажівками в СРСР. Іномарки в цей сегмент були потрібні терміново. У 1924 році було розпочато власне виробництво, але воно не могло задовольнити постійно зростаючий попит.
Вже в 20-ті роки Радянський Союз починає масове придбання вантажної техніки за кордоном. У той час на “Мерседесах” їздили служби санітарної допомоги, а листоноші пересувалися на французьких Amilcar. До старту виробництва автобусів ЗІС по Москві курсували британські Leyland.
В кінці 20-х — початку 30-х років особливо багато надійшло в СРСР іномарок-вантажівок — близько чотирьох тисяч. Наприклад, для потреб армії купувалися американські шеститонные Moreland.
