Класична теорія
Представниками класичної теорії були Мілль і Сеньйор, выделявшими в підприємницькому доході відсоток від вкладеного капіталу, плату за ризик і заробітну плату капіталіста.
У класичній теорії економічний ризик ототожнюється з математичними очікуваннями втрат, які супроводжують процес реалізації обраного рішення. Основні положення цієї теорії полягають у визначенні ризику як ймовірності збитків і втрат, супроводжуючих обрану стратегію або рішення. Економісти різко засудили таке одностороннє тлумачення ризику.
Неокласична теорія
Економісти А. Маршал і А. Пігу в 20-30 роках XX століття розробили другу теорію ризику. Згідно неокласичної теорії, підприємництво, яке функціонує в невизначених умовах, повинно ґрунтуватися на двох категоріях: розміром очікуваного прибутку і ймовірності її відхилень. Концепція граничної користі, згідно даної теорії, обумовлює поведінку підприємця. Відповідно, при виборі одного з двох можливих варіантів вкладення капіталу з однаковою прибутком віддається перевагу тому, де менше коливання прибутку.
Згідно неокласичної теорії ризику, цінність гарантованого прибутку вище, ніж прибутку такої ж величини, що супроводжується коливаннями. Дж. Кейнс у додаток неокласичної теорії вказував на “схильність до ризику”: якщо брати до уваги фактор задоволення ризику, то підприємець може піти на великий ризик заради самого очікування більшого прибутку. Неокласичний підхід передбачає, що ризик – можливість відхилення від поставлених завдань.
Незважаючи на всю опрацьованість, в ті часи дана теорія не вважалася самостійною галуззю знань. Наукові розробки, пов’язані з ризиками, на той момент проводилися в рамках більш важливих економічних теорій.
