Дві заповіді
Як часто можна почути, що в церковних правилах занадто багато обмежень, виконуючи які, ми тільки будемо відчувати почуття провини і сорому! На це можна подивитися інакше: хіба ви протестуєте, коли бачите попереджувальний напис “Не влізай – вб’є!” або подібну їй? А якщо цього оголошення не буде, і ви покалечитесь, то вашим першим питанням буде: “Чому мене ніхто не попередив про небезпеку?” І це обурення буде абсолютно справедливим. Тільки воно стосується збереження вашого тіла.
Церква покликана піклуватися про вашій душі. І в такому контексті оголошення “Не убий!”, “Не вкради!”, “Не пожадай жінки ближнього свого” та інші заповіді стоять на сторожі вашого душевного здоров’я, а також і тих, хто вам доріг.
Коли душа християнина занурюється в спокуси і стає рабою гріха, то вона втрачає зв’язок з Творцем і позбавляється можливості виконати своє призначення. Сама суть віри полягає в двох заповідях. Перша з них говорить: “Люби Господа Бога свого”, а друга продовжує: “Возлюби ближнього свого, як самого себе”. Ісус Христос говорив про те, що саме на цих двох заповідях заснована християнська віра.
Справжня любов неможлива в поєднанні із залежністю від пороків. І лише звільнившись від них, людині дано пережити велике щастя єднання з Творцем. Це довгий і важкий шлях, можливо, довжиною в життя.
Сьогодні скрізь проголошується культ свободи: від зобов’язань, від кордонів, від приналежності до певної статі, від родової пам’яті, від законів честі, від совісті, від милосердя… Список можна продовжувати, і він постійно поповнюється. Суть в тому, що таким чином ми цілком можемо втратити себе в процесі звільнення від цінностей, які століттями захищали наші предки.
В питаннях віри не може бути насильства, це залишилося в Середньовіччі. У наш час кожен сам вирішує, що робити зі своєю душею. Врешті-решт, про неї взагалі можна забути: це ж категорія не матеріальна. І тут кожен вільний у своєму виборі.
