Народна демократія – це поняття, яке було поширене в радянській суспільній науці після закінчення Великої Вітчизняної війни. Даний тип правління існував у ряді прорадянських держав, переважно на території Східної Європи. Склався він у результаті так званих народно-демократичних революцій”.
У цій статті ми дамо визначення даного поняття, розкриємо його принципи, наведемо конкретні приклади.
Визначення
Народна демократія в радянській історіографії розглядалася як нова форма переходу до соціалізму в повоєнних умовах. По суті, вона почала розвиватися ще під час Другої Світової війни, а після її закінчення продовжилася в ряді європейських країн.
При цьому важливо розібратися, що це – народна демократія. У Радянському Союзі давали досить чітке визначення терміну. У поданні вчених того часу народна демократія означала вищу форму демократії. Це було явище, яке охоплює країни Східної та Центральної Європи. Зокрема, з визначенням народної демократії познайомилися в Болгарії, Албанії, НДР, Угорщини, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Також вона поширилася і на деякі азіатські країни. Про те, що означає народна демократія, партійні боси розповідали в КНДР, Китаї, В’єтнамі. Зараз у більшості цих держав тип правління змінився докорінно.
В історичній науці народна демократія вважалась перехідною моделлю від буржуазної демократії до соціалістичному державі.
Політичні принципи
Формально в країнах, де встановлений цей режим правління, зберігалася багатопартійна система. При владі перебували уряди національних фронтів, якими керували місцеві комуністичні партії.
В Європі подібні національні фронти виникали для вирішення цілком конкретних завдань, що мали загальнонаціональне значення. Це було відновлення повної національної незалежності, звільнення від фашизму, забезпечення населенню демократичних свобод. До складу цих фронтів в країнах народної демократії входили селянські, робітничі і дрібнобуржуазні партії. У деяких державах в парламенті виявлялися і буржуазні політичні сили.
Протягом 1943-1945 років уряди національних фронтів прийшли до влади у всіх країнах Південно-Східної та Центральної Європи. Наприклад, в Югославії і Албанії вони відігравали вирішальну роль у народно-визвольній боротьбі проти нацистів. Комуністи, основывавшие ці національні фронти, виявлялися в результаті на чолі нових урядів у країнах народної демократії. У деяких випадках до керівництва приходили коаліційні уряди.
Народно-демократичні революції
Соціалістичні перетворення в рамках таких революцій дозволяли встановлювати режим народної демократії. Часто він виявлявся практично ручним, повністю контрольованим з Москви. Все це відбувалося за участю парламентів, а також в рамках існуючих буржуазних конституцій. При цьому злам старої державної машини тут здійснювався повільніше, ніж у Радянському Союзі. Все відбувалося поступово. Наприклад, на деякий час навіть зберігалися старі політичні форми.
Важливою відмінною особливістю народної демократії було збереження рівного і загального виборчого права за всіма громадянами. Виняток становили лише представники буржуазії. При цьому в Угорщині, Румунії і Болгарії деякий час при режимі народної демократії навіть діяли монархії.
Зміни в соціальній та економічній сфері
Політика, яку стали здійснювати національні фронти, передбачала вилучення власності у фашистів і їхніх безпосередніх помічників. Якщо це були промислові підприємства, то на них встановлювалося державне управління. При цьому були відсутні прямі вимоги ліквідувати капіталістичну власність, хоча фактично це і відбувалося. Зберігалися кооперативні та приватні підприємства при народної демократії. Проте державний сектор грав незрівнянно більшу роль, ніж до війни.
Вважалося, що розвитку країн народної демократії має сприяти аграрна реформа. За її підсумками великі поміщицькі землеволодіння ліквідовувалися. Застосовувався принцип належності землі тим, хто її обробляє. У повній відповідності з соціалістичними уявленнями про устрій держави.
Земля, яку конфіскували, передавалася за невеликі гроші селянам, частково вона ставала державною власністю. Першими її втрачали землевласники, які співпрацювали з окупантами. Також конфіскували землі німців, яких депортували на територію Німеччини. Така ситуація склалася у Чехословаччині, Польщі та Югославії.
Міжнародні відносини
Держави народної демократії – це країни, які у зовнішньополітичних відносинах у всьому орієнтувалися на Радянський Союз. З деякими урядами ще до закінчення Другої Світової війни були укладені договори та угоди про взаємну допомогу, дружбу, повоєнному взаємовигідній співпраці. Наприклад, з Чехословаччиною СРСР підписав такий документ в грудні 1943 року, а з Польщею і Югославією – у квітні 1945 р.
У країнах, які були екс-союзниками фашистської Німеччини, заснували Союзні контрольні комісії. Це були Угорщина, Болгарія і Румунія. В роботі цих комісій взяли участь представники США, Радянського Союзу і Великобританії. Проте за рахунок того, що на території цих держав були присутні тільки радянські війська, СРСР мав можливість надавати значно більший вплив на їх економіку та політику.
Мета
Мета освіти країн народної демократії була досить очевидною. Таким способом Радянському Союзу вдалося фактично прийти до влади у країнах Східної та Центральної Європи. Мрія про світову революцію реалізовувалася, нехай і в дещо видозміненій формі.
Опинившись на чолі урядів, комуністи починали мирним шляхом будувати соціалізм без суспільних потрясінь і громадянських воєн. Все ґрунтувалося на створення міжкласові союзу, а також залучення в політичне життя максимально широкого кола місцевих громадських і політичних сил. Тобто відбувалося все більш м’яко, ніж в самому СРСР.
Підсумки
Ситуація почала різко змінюватися після початку холодної війни. В цей період політичне й економічне протистояння посилилося. Більш того, довелося значно посилювати існуючі політичні режими, а в деяких країнах прискорювати перехід до соціалістичних форм управління в економіці.
До 1947 році в країнах народної демократії комуністичні партії остаточно витіснили з Національних фронтів своїх правих союзників. В результаті їм вдалося зміцнити позиції в економічному житті та управлінні державою.
Протягом 50-80-х років термін активно застосовувався для позначення всіх соціалістичних країн, в яких при цьому зберігалася багатопартійна система.
Чехословацька Соціалістична республіка
В якості прикладу наведемо кілька країн, в яких встановилася така форма правління. Ключову роль у Чехословаччини зіграв Національний фронт, який проіснував з 1945 по 1990 роки.
При цьому фактично вже з 1948 року безпосередніми керівниками Національного фронту і єдиними, хто володів реальною владою в країні, були представники місцевої комуністичної партії.
Спочатку фронт сформувався як об’єднання патріотичних і антифашистських партій. У ході переговорів з комуністами були визначені параметри його діяльності.
Головою першого уряду Національного фронту став соціал-демократ Зденек Фирлингер.
Формування уряду
Всі партії, що входили в Національний фронт, виступали за тісні відносини з Радянським Союзом, а також за перехід до соціалізму. Лише в більшій чи меншій мірі, так як соціалізм різні політичні сили трактували по-різному.
За результатами виборів до парламенту було сформовано новий уряд, який очолив комуніст Клемент Готвальд. Словацькі та чеські комуністи отримали близько половини місць у парламенті. Комуністи практично відкрито прагнули до завоювання керівних позицій у Національному фронті. У 1948 році він був значно реконструйований після того, як лідери трьох парламентських партій, крім комуністів, пішли у відставку. Залишилися звинуватили вчорашніх партнерів у порушенні принципів діяльності об’єднання, після чого запропонували змінити організацію виключно на демократичній основі. Крім партій, у неї передбачалося залучити профспілки, масові громадські організації.
Після цього в установах і на підприємствах стали формувати комітети дії, якими керували комуністи. У них в руках виявлялися реальні важелі управління ситуацією. З тих пір Національний фронт став організацією, яку цілком і повністю контролювали комуністи. Інші партії, провівши чистки у своїх лавах, підтвердили керівну роль компартії у своїй країні.
За результатами виборів в Національні збори в 1948 році майже 90 відсотків виборців проголосували за Національний фронт. Комуністи отримали 236 мандатів, націонал-соціалісти і Народна партія Чехословаччини – по 23, Словацькі партії – 16. Два місця в парламенті дісталися безпартійним кандидатам.
Національний фронт грав декоративну роль як в народно-демократичної, так і в соціалістичній Чехословаччині, яка була проголошена в 1960 році. При цьому він був певним фільтром, так як будь-яка масова організація повинна була в нього вступити, щоб легалізувати свою діяльність. З 1948 по 1989 роки всі громадяни цієї країни на виборах голосували за єдиний список, якого ніколи не було альтернативи. Висував його Національний фронт. Практично повністю з його членів складалося уряд. Представників некомуністичних партій належало не більше одного-двох портфелів. У 50-ті роки ще застосовувалася формальна практика обговорення кандидатів, яких висувають на вибори.
Спроба оживити первісну ідею Національного фронту була зроблена в 1968 році під час так званої Празької весни. В той момент Центральний комітет очолив популярний в народі реформатор Франтішек Крігель. Він говорив про фронті як про загальнонародному політичному русі.
Радянський Союз прореагував на таку спробу демократії з позиції сили. Після обрання першим секретарем ЦК Дубчека та проведення ним реформ, спрямованих на децентралізацію влади, розширення прав і свобод громадян, в Прагу були введені радянські танки. Це поклало край будь-яким спробам реформ і перетворень.
Розпуск Національного фронту відбувся тільки в 1989 році. Все це час він грав ключову роль в управлінні країною. В результаті оксамитової революції комуністична партія втратила монополію на владу. До січня 1990 року була завершена реконструкція парламенту, в який пройшли представники опозиції. В утворилися політичних умовах існування Національного фронту виявилося безглуздим. Партії, які до нього входили, прийняли рішення про добровільне саморозпуск. У березні з конституції було вилучено статтю, яка б регулювала його роль в житті всієї Чехословаччини.
НДР
Подібним чином розвивалася ситуація в Німецькій демократичній республіці. Прообраз Національного фронту тут був створений в кінці 1947 року під назвою “Народний рух за справедливий мир і єдність”. Вже на другому його з’їзді головою обрали Вільгельма Піка. Був вироблений проект конституції, винесеної на розгляд.
В жовтні 1949-го документ прийняли, його визнала радянська окупаційна адміністрація. Незабаром після цього громадська організація була перейменована в Національний фронт демократичної Німеччини. Його учасниками стали всі легальні політичні партії та рухи, найбільші профспілки. Була введена посада президента фронту. Першим її зайняв безпартійний Еріх Корренс. Незабаром було вирішено висувати єдині списки на східнонімецьких виборах у парламент.
Так як альтернативні списки були відсутні, депутати та об’єднання, представлені фронтом, незмінно перемагали. Коли окремі німецькі політики заявляли про нелегітимність таких списків, їх укладали у в’язницю за звинуваченням у запереченні закону про вибори в НДР.
У 1989 році фронт втратив своє значення практично відразу після того, як його залишили Ліберально-демократична партія Німеччини і Християнсько-демократичний союз. Через кілька днів правляча Соціалістична єдина партія Німеччини була перетворена у Партію демократичного соціалізму. Від своєї колишньої політики вона постаралася максимально дистанціюватися. У лютому 1990 року були прийняті поправки до конституції, які виключили з неї будь-які згадки про Національному фронті. Раніше вони там містилися, як практично у всіх країнах народної демократії.
Деякі сучасні експерти вважають, що, створюючи в Росії Загальноросійський народний фронт навесні 2011 року, Володимир Путін надихався прикладом Національного фронту НДР.
