Про таємницю сповіді
Більшість людей – як віруючих, так і скептично сприймають релігію – знайомі з поняттям «таємниця сповіді». Як правило, його розуміють буквально, вважаючи, що все сказане священика далі його вух не пошириться.
Для католиків це дійсно так. На вустах священиків лежить печать мовчання». Вони не мають права не тільки переказувати або якимось чином використовувати одержану на сповіді інформацію – їм не можна розкривати і зміст звичайних духовних бесід з віруючими. Зрозуміло, щодо бесіди правила менш жорсткі, ніж вимоги до збереження таємниці сповіді. Ця традиція існує з початку VI століття, і порушення її карається досить жорстко, як правило, відлученням від церкви. У Середньовіччі порушення каралося довічним ув’язненням в монастирських стінах.
У російському православ’ї ж поняття «таємниця сповіді» не настільки однозначно і категорично. Хоча православного священика теж не дозволяється розкривати отриману інформацію, але дійсний даний заборона далеко не у всіх випадках.
Вперше священикам було заявлено про необхідність порушити таємницю сповіді в часи правління Петра Великого. У ті роки був випущений «Духовний регламент», що містить поправки до описаних в требниках чинопоследованиям таїнств. Священикам пропонувалося розголошувати почуте на сповіді в тому випадку, якщо інформація стосувалася:
- створення фальшивих чудес;
- державних злочинів;
- наміру на замах державних службовців, включаючи імператора.
Згідно православного богословського енциклопедичному словнику, випущеному в 1913 році, на сповідь не поширювалося поняття таємниці, якщо сказане в ній містило інформацію про небезпеку для держави, монарха або членів імператорської сім’ї.
У наші дні, згідно з Кримінально-процесуальним кодексом, священика не можна залучати або допитувати як свідка про обставини, відомих йому з сповіді. Однак те, що священика не можуть змусити розповісти про почуте, зовсім не означає, що сам він не піде «Духовного регламенту», якщо визнає це необхідним.
