Французький романтизм був одним з ключових напрямків у літературі XIX століття. В цьому відношенні Франція задавала тон в Європі. Її письменники і поети користувалися заслуженим авторитетом на міжнародній арені. Романтизм панував на початку століття. В першу чергу, він асоціювався з працями Віктора Гюго, Олександра Дюма, Теофіля Готьє, Франсуа де Шатобріана. У цій статті ми дамо його загальну характеристику і розповімо про особливості та головних творів цього напряму.
Передумови появи літературного напряму
Французький романтизм з’явився після того, як суспільство на рубежі XVIII-XIX століть зазнала глобальної ламання. Основною подією стала Велика Французька революція. Бурхливі події у політичному та суспільному житті країна переживала три десятиліття поспіль. За цей час скидають королівську династію Бурбонів, в країні розгортається Громадянська війна, потім республіка виявляється повалена, а Бурбони повертають собі владу.
Все це зробило вплив на розвиток літератури, в тому числі на формування французького романтизму. Для публіцистичних і художніх творів вирішальне значення мало переосмислення підсумків всіх цих подій, наслідків революції.
Теоретичне обґрунтування
Зародження французького романтизму пов’язане з такими іменами, як Анна де Сталь і Шатобріан. У формуванні естетики самого напрями роль відіграв трактат де Сталь під назвою “Про літературу, розглянутої в зв’язку з громадськими установами”. Він побачив світло в 1800 році.
Даючи загальну характеристику французького романтизму, варто відзначити, що саме в цій роботі вперше була сформульована ідея прогресивної еволюції. Автор виступає за розвиток творчості, яке має відбуватися на тлі змін у суспільстві.
У 1802 році з такою ж ідеєю виступає Шатобріан в “Генії християнства”. У своєму трактаті “Досвід про революції”, написаному п’ятьма роками раніше, він розмірковує про те, яким повинен бути образ романтичного героя. Шатобріан стверджує, що революція закладена в людині природою, вона ототожнює його нездатність задовольнятися існуючим навколо положенням речей. У цьому плані велике значення для письменника набуває вчення про природу і цивілізації Руссо. У ньому філософ зазначав, що вважає вільним людини тільки в його природному стані, при цьому у Шатобріана втеча від цивілізації набуває однозначно індивідуалістичний відтінок.
В результаті у ранньому французькому романтизмі з’являється страждає і самотня особа, яка ніде не може знайти ні втіхи, ні спокою. Одним з перших зразкових романтичних героїв у світовій літературі стає Рене з однойменної повісті Шатобріана. За це його називають основоположником французького романтизму. Рене – класичне втілення світової скорботи.
Другий етап
У 19 столітті французький романтизм продовжує розвиватися. Його другий етап пов’язаний з Реставрацією, яка припала на 1815-1830 роки. Реакція, що настала в суспільстві, відбилася і на романах.
Головним фактором, що почали визначати літературну політику, стає протиставлення класицизму і романтизму. В даному контексті класицизм стає офіційно визнаною мистецтвом, яке перетворюється на зброю політичної боротьби. Французький романтизм 19 століття – це література майбутнього, яка міцно асоціюється з оновленням. При цьому в його рамках оживають містичні та релігійні тенденції.
З 1820 роках у Франції видаються журнали, на сторінках яких вступають в полеміку знавці нового літературного напряму. У 1827 році всі найзначніші автори того часу об’єднуються в групу “Сенекаль”. У неї входять Віктор Гюго – глава французького романтизму, Альфонс де Ламартін, Альфред де Віньї, де Мюссе. Вони об’єднуються навколо досліджуваного поняття, яке їм здається символом нового мистецтва, яке має стати мистецтвом свободи і правди.
Зародження історичного роману та розквіт драми
Розповідаючи коротко про французький романтизм, варто відзначити, що однією з його характерних рис став історичний роман. З цим часом пов’язаний розквіт історіографії. Гізо, Тьєррі, Менье, Тьєр виступають з ідеєю закономірності, яку активно підтримують багато інтелектуали того часу. Особливе світобачення і світогляд французьких романтиків формує нову філософію історії.
Наслідком цього стає зародження історичного роману, яке відбувається в 1820 роки. Це одна з головних особливостей французького романтизму. Слідом розквітає драма.
Своєрідним маніфестом стає передмова до драми “Кромвель”, яке пише глава французького романтизму Віктор Гюго. У ньому він формулює ключові принципи нової драми, а також п’ять основних принципів самого романтизму. На думку Гюго, ці принципи полягали у праві автора з’єднувати в одному творі класичне з трагічним, а потворне з прекрасним. Він виступав проти правил “трьох єдностей”, вимагав дати письменнику абсолютну свободу у виборі художніх прийомів і засобів. Також виступав за локальність і місцевий колорит в текстах, дотримання достовірності.
Третій етап
Кажучи коротко про французький романтизм у літературі на третьому етапі, потрібно згадати, що його головними дійовими особами стають Жорж Санд і Віктор Гюго.
Гюго – відомий поет і романіст, зіграв вирішальну роль у громадському русі у Франції того часу і розвитку літератури. На вершині кар’єри, він опинився в 1820-1830 років, коли він випустив наробили багато шуму соціальні романи. Він виступав в ролі реформатора поезії французького романтизму, пропонуючи принципово нові теми і ритми, які давали більше простору, звільняли від формальностей.
Розроблена ним схема розвитку драми руйнувала існувала до цього естетику класицизму. Панували раніше уявлень про непохитності естетичного ідеалу і художніх форм, за допомогою яких він міг бути виражений, більше не існувало. Гюго довів, що поява романтизму обумовлено історичною ситуацією.
В його драми “Ернані” і “Маріон Делорм” складається особливий тип конфлікту, характеру, композиції, проблематики і мови, які і складають основу своєрідності французького романтизму. Розвиває свої ідеї він у драматичних постановках “Рюї Блаз” і “Король бавиться”.
Вершиною його творчості для багатьох стає роман під назвою “Собор Паризької Богоматері”, закінчений їм у 1831 році. Також естетичні засади романтичного письменника була озвучені в найвідоміших творах – “Дев’яносто третій рік”, “Трудівники моря”, “Знедолені”, “Людина, яка сміється”. Всі вони, за винятком “Трудівників моря”, є переважно історичними, незважаючи на тематичну, тимчасову та проблемну специфіку. Події, які лягають в основу їх сюжетів, Гюго розглядає з позицій вселюдські понять, протиставляючи ненависть любові, а зло – добро.
За допомогою історичного колориту і в пізньому французькому романтизмі він передає живий і пізнаваний вигляд описуваної їм епохи.
Прекрасне і жахливе
Цей роман, мабуть, найвідоміший у творчості автора. На перший план у ньому виходить образ собору, який народ створював протягом багатьох століть. У результаті він став символом не лише релігійного, але й історичного, філософського початку. У системі персонажів три головних героя – це вулична танцівниця і циганка Есмеральда, дзвонар Квазімодо і священик Клод Фролло.
В образі Есмеральди яскраво проявився французький романтизм у мистецтві. Це відродження інтересу до особистості людини, що стає однією з головних рис Ренесансу. Письменник застосовує контраст, щоб відтінити красу дівчини на тлі представників соціального дна, в зображенні яких використовує гротеск.
Головним антагоністом Есмеральди стає архідиякон собору Фролло. Його можна охарактеризувати як середньовічного аскета, який прагне придушити у собі живі почуття, зневажає звичайні людські радощі. Проте любов до Есмеральді змушує його кардинально переглянути свій погляд на світ. Виявляється, що він не в силах впоратися з собою, що змушує його стати на шлях злочину, втілюючи дівчину на страждання і загибель. Відплата Фролло наздоганяє в особі дзвонаря Квазімодо, який, по суті, є його слугою. При створенні його образу Гюго ще раз звертається до гротеску. Описуючи потворність його фігури і особи, які навіть викликають відвертий сміх у оточуючих, автор демонструє разючий контраст його внутрішнього і зовнішнього світів. Квазімодо теж полюбив Есмеральду, але не за її зовнішність, як Фролло, а за душевну доброту. Коли душа дзвонаря пробуджується після багаторічного сну, виявляється, що вона прекрасна. Квазімодо, який за своїм зовнішнім виглядом більше схожий на звіра, в душі виявляється справжнім ангелом.
Фінал роману Гюго схоже шекспірівської трагедії. Квазімодо скидає з дзвіниці Фролло, потім проникає в склеп, де гине поруч з тілом страченої Есмеральди.
У цьому історичному романі однією з головних цілей Гюго стає прагнення передати атмосферу того часу і дух історії. Однак, на відміну від Вальтера Скотта, якого називали батьком історичного роману, француз не ставить в центр оповідання яка-небудь значна подія. Реальні історичні персонажі стають другорядними, поступаючись місцем придуманим героями. Саме в них він знаходить суперечності часу, простежує рух тенденції руху до майбутнього.
У своєму романі Гюго демонструє боротьбу людини з фатумом, наслідуючи в цьому досвід давньогрецької трагедії. При цьому талант французького письменника дозволяє йому створити добуток, більш багату за змістом, ніж випливає з ідеї, що лягла в основу самого роману. Розширення задуму пов’язане з появою у Гюго образу народу. Це багатолика і строката юрба, яку автор змальовує з вражаючим талантом і майстерністю.
Живопис
Природно, романтизм у Франції проявлявся не тільки у літературі, але і в інших сферах культури. Всесвітню популярність отримали художники цього періоду, стали яскравими представниками даного напрямку.
Теодор Жеріко – уродженець Руана. З’явився на світ в 1791 році в заможній родині. Малювати почав рано, у 1808 році закінчив ліцей, ставши учнем Карла Верне, відомого в той час живописця. Однак незабаром молодий чоловік зрозумів, що стиль вчителя йому чужий. Він почав займатися в іншої знаменитості – П’єр-Нарсиса Герена.
Навчаючись у двох яскравих представників класицизму, Жеріко при цьому не став їх прибічником. На багатьох справляють враження його ранні твори, які патетичні, виразні і максимально наближені до життя. У них можна відразу вгадати, як автор оцінює навколишню дійсність. Яскравий приклад – полотно “Офіцер імператорських кінних єгерів під час атаки” 1812 року.
Багато твір Жеріко створювалися в період, коли в зеніті слави у Франції перебував Наполеон. Багато сучасники схилялися перед імператором, зумів підкорити більшу частину Європи. В такому дусі написана і ця картина. На ній зображений солдат, скаче в атаку. Його обличчя виражає відвагу, рішучість і безстрашність перед обличчям ймовірної загибелі. Вся композиція виглядає дуже емоційно і жваво. У глядача створюється повне відчуття присутності на полі бою.
Добре відома картина Жеріко “Повернення з Росії”, яка описує бредуть по засніженому полю солдатів французької армії, які зазнали поразки у війні 1812 року. У цьому творі вперше з’являється тема боротьби людини зі смертю. Розвиток вона отримує на самій відомій картині художника “Пліт “Медузи”. Він її написав у 1819 році, виставивши в паризькому Салоні. На полотні зображені люди, які ведуть відчайдушну боротьбу з морською стихією.
Сюжет заснований на реальних подіях. Влітку 1816 року фрегат “Медуза” зазнав аварії біля берегів Африки, натрапивши на риф. З 149 осіб, які перебували на борту, в живих залишилися тільки 15. Подробиці аварії стали відомі завдяки інженеру Корреару і хірурга Савіньї, які були у числі врятованих пасажирів фрегата. Повернувшись у Францію, вони детально описали трагічна подорож.
На картині Жеріко ми можемо спостерігати пластичні, динамічні й виразні образи. Домогтися цього художнику вдалося тільки завдяки тривалої і копіткої роботи. Це шедевр французької живопису, в якому багато хто бачив відображення революційних ідеалів.
Архітектура
В архітектурі відмінною рисою романтизму стає поява принципово нових матеріалів, конструкцій і будівельних методів. До початку XIX століття все більшого поширення у Франції і Англії отримують металеві конструкції. Для початку їх починають застосовувати в інженерних спорудах.
Широко використовується метал після появи дешевої технології одержання заліза.
Творча проблематика романтизму виявляється значно складніше тієї, що була в класицизмі. На перших порах він носить індивідуальних характер, пропагуючи повну творчу свободу.
Класичним спорудою досліджуваного стилю стає оранжерея ботанічного саду в Парижі. В ній проявилася своєрідність французького романтизму. Вона була зведена в 1833 році, ставши, по всій видимості, першою спорудою виключно зі скла і заліза. Трохи пізніше будується подібна оранжерея в парку Ледницкого замку.
Скульптура
У той же час романтизм отримує розвиток в скульптурі. Романтичні віяння з’являються в кінці періоду Реставрації. Вони не підкоряються існував раніше естетичним поглядам, що суперечать основним початкам скульптури, йдуть на поступки нового часу.
Більшість скульпторів використовує нові стилі і практики, як і живописці того часу. Правда, в результаті обходиться без академічного порядку. Суто романтичного напряму в скульптурі дотримуються лише одиниці. Інші намагаються знайти компроміс з классицистами, поважають і подражающими антикам.
Серед таких представників золотої середини можна відзначити Жан-Жака Прадье. Одна з його найвідоміших творів – скульптурна група “Сатир і вакханка”. Подання цієї роботи викликало справжній скандал, так як багато дізналися в персонажах самого скульптора та його колишню коханку.
Музика
Романтизм в музиці панував приблизно з 1790 по 1910 роки. В цей період твори, які відносились до цього напрямку мистецтва, сприймалися слухачами як найбільш емоційні та палкі. Композитори прагнули з допомогою музичних засобів висловити багатство і глибини внутрішнього світу людини. Музика в той час стає індивідуальною і рельєфною. Розвиток отримують різноманітні пісенні жанри, в тому числі балада.
Вважається, що безпосереднім попередником романтизму у французькій музиці був композитор Луїджі Керубіні.
Серед найвідоміших французьких романтиків потрібно відзначити автора романсів, оркестрових, творів і опери “Кармен” Жоржа Бізе. Про нього говорили, що він володіє дивним талантом нюансованого силу звуку, передаючи йому особливу і унікальну співучість. З різною рельєфністю він огортав мелодію гармонією прозорого супроводу.
Ще одним яскравим представником цього напряму був Гектор Берліоз. Він вважається творцем романтичної програмної симфонії. Його нововведення в області гармонії, форми та інструментування створили справжню революцію в класичній музиці того часу.
У 1826 році він пише знамениту кантату “Грецька революція”, яка стає відгуком на боротьбу греків за свою незалежність від Османської імперії. У 1830 у дні Липневої революції в Парижі звучить оброблена ним для оркестру і хору “Марсельєза”.
Його програмним романтичним твором стає “Фантастична симфонія”. У ній він відображає суб’єктивні переживання художника, тема нещасливого кохання в рамках цього музичного твору набуває значення трагедії про втрачених ілюзіях.
