У давні часи
На території Русі значення слова «сагайдак» було зовсім не відомо. Але чому ж тоді користувалися мисливці і воїни?
На поясі у них висів тул. Він був циліндричної форми, тому вміщував максимальна кількість стріл і завжди перебував на поясі пішого стрілка. Проблема виникала при їзді на коні: тул втрачав актуальність, так як:
- тряска псувала стріли;
- складно було дістати хоча б одну з них;
- «снаряди» могли розсипатися.
Якщо мова йшла про простий полюванні, то, звичайно, нічого страшного. А раптом знадобиться відправитися в інше місто або загнати швидкого звіра? Тут-то і стали в нагоді тісні соціальні й культурні зв’язки з тюркськими народами. У них для кінних лучників був розроблений сагайдак, найважливіша частина якого – це сагайдак. Відмінності від тула були суттєві.
Плоска форма дозволяла зафіксувати футляр, жорсткі ребра захищали від ударів при падінні. У внутрішній частині робили спеціальні перегородки, які запобігали будь теліпання, перетрушування стріл. Це дозволяло здійснювати тривалі кінні переїзди, не побоюючись за збереження боєприпасів.
