Прекрасне
Однією з найбільш ранніх категорій в естетиці було «прекрасне», що описує явища, які володіють найвищою естетичною цінністю. Уявлення про те, що прекрасно, були різними в різних культурах та епохах.
В часи Античності під цим терміном розуміли властивість світу – ідеальний порядок. Давньогрецькі мислителі Піфагор і Аристотель бачили прекрасне в гармонії – пропорційності, узгодженості частин і впорядкованості різноманіття. Ця ідея реалізувалася в архітектурі даної культури – храми Давньої Греції відрізнялися домірністю пропорціям людини. Тоді ж виникла ідея про те, що прекрасне створюється за допомогою натхнення і мисленого перетворення реальності.
Особливу роль у розвитку естетики зіграв Аристотель. Естетичні категорії прекрасного, трагічного і наслідування в його працях придбали онтологічний характер. Основний з них він вважав мімезис – творче наслідування дійсності в мистецтві, здатне уявити образ прекрасним чи потворним. Його точка зору була відмінною від думки Платона, який мав на увазі під цією категорією просте копіювання.
У середні століття поняття прекрасного ототожнювалося з божественним. Лише Бог надає відсталої матерії естетичні властивості. Аскетизм тієї епохи заперечує гріховну насолоду творами мистецтва. Прекрасне, воно ж божественне, має приборкувати бажання людини і допомагати йому на шляху до віри.
В епоху Відродження ця естетична категорія в мистецтві повертається до античних традицій. Прекрасне, в тому числі краса людського тіла, стало символом добра, а потворне – зла. В епоху Класицизму сенс даного поняття придбав інший відтінок – воно стало ототожнюватися з витонченим і правдивим. Таким чином прекрасне в чому залежить від суб’єктивного сприйняття світу, чим і пояснюється велика різниця в естетичних оцінках окремих особистостей.
