Під широко використовуваним терміном «Атомний проект СРСР» прийнято розуміти великий комплекс фундаментальних наукових досліджень, метою яких було створення зброї масового ураження на основі ядерної енергії. Сюди входила розробка відповідних технологій та їх практична реалізація в рамках військово-промислового комплексу Радянського Союзу.
Як заварювалася ядерна каша?
Зародження атомного проекту в СРСР почалося ще в 20-ті роки, і пов’язані з ним роботи проводилися головним чином співробітниками створених в Ленінграді наукових центрів − Радиевского і Фізико-технічного інститутів. Поряд з ними трудилися московські і харківські фахівці. У 30-ті роки і аж до початку Великої Вітчизняної війни основний упор робився на дослідженнях в області радіохімії – науки, що вивчає процеси, пов’язані з розпадом радіоактивних ізотопів. Успіхи, досягнуті саме в цій галузі знань, відкрили шлях до подальшої реалізації планів по створенню найсмертоноснішого в історії людства зброї. В період перебудови були видані документи, пов’язані з першим в СРСР атомним проектом. Фото одного з таких публікацій вміщено у нашій статті.
У роки Великої Вітчизняної війни розпочаті раніше роботи не припинялися, але їх обсяги були в значній мірі зменшено, так як більшість матеріально-технічних і людських ресурсів використовувалося для досягнення перемоги над фашизмом. Які ж дослідження здійснювались у режимі підвищеної секретності і контролювалися органами НКВС (МВС) СРСР. Атомного проекту і всіх пов’язаних з ним розробок надавалося особливе значення, унаслідок чого вони постійно перебували в полі зору вищого партійного керівництва країни і особисто В. В. Сталіна.
Радянська агентура в країнах Заходу
Слід зазначити, що інші держави, такі як США і Великобританія, які проводили розробку атомних програм і брали участь у Другій світовій війні, в цей період енергійно продовжували свої дослідження. У вересні 1941 року по каналах зовнішньої розвідки була отримана інформація про те, що співробітниками їх наукових центрів досягнуті результати, що дозволяють створити і використовувати атомну бомбу ще до завершення війни, і тим самим вплинути на її результат у вигідному для них напрямку. Підтвердженням тому стало надійшла до Москви донесення британського дипломата Дональда Маклэйна, завербованого співробітниками НКВС у середині 30-х років і став їх таємним агентом.
На початку 1942 року з ініціативи начальника науково-технічного відділу НКВС полковника Л. Н. Квасникова були зроблені активні заходи, спрямовані на отримання даних про результати досліджень, що проводилися в наукових центрах Америки, з метою їх використання в атомному проекті СРСР. Вирішуючи поставлені перед нею завдання, радянська розвідка багато в чому спиралася на сприяння ряду відомих американських учених-фізиків, які розуміли, яку небезпеку для людства може представляти монополія на володіння ядерною зброєю, в чиїх би руках воно не виявилося. Серед них були такі видатні дослідники, як Теодор Хол, Жорж Коваль, Клаус Фукс і Давид Грінглас.
Безстрашна Вардо і її чоловік
Проте основна заслуга в отриманні найцінніших відомостей належить парі радянських розвідників, які діяли в США під виглядом працівників торгового представництва – Василю Михайловичу Зарубіну і його дружині Єлизаветі Ûl’evne, чиє справжнє ім’я довгі роки залишалося приховано під псевдонімом Вардо. Будучи за своїм походженням румунської єврейкою, вона вільно володіла п’ятьма європейськими мовами. Обдарована від природи рідкісним чарівністю, і досконало освоївши методику вербування, Єлизавета багатьох співробітників американського атомного центру зуміла зробити вільними або мимовільними співробітниками НКВС.
За свідченням колег, Вардо була серед них найбільш кваліфікованим агентом, і саме їй доручалися найбільш відповідальні операції. На підставі інформації, добутої нею та її чоловіком, в Москву було надіслане повідомлення про те, що провідний американський фізик Роберт Оппенгеймер у співпраці з низкою своїх колег приступив до створення якогось надзброї, під яким малася на увазі атомна бомба.
Радянська агентурна мережа в Америці
Ключовими фігурами в створення агентурної мережі, що використовувалася для отримання та передачі в Москву цінних відомостей, були дві людини: перебував у Сан-Франциско резидент НКВС Григорій Хейфіц, який фігурував в донесеннях під псевдонімом Харон, і його найближчий помічник – полковник розвідки С. Я. Семенов (псевдонім Твен). Їм вдалося встановити точне місцезнаходження секретної лабораторії, в якій велися роботи зі створення ядерної зброї.
Як з’ясувалося, вона розміщувалася в місті Лос-Аламосі (штат Нью-Мексико), на території, яка колись належала колонії для малолітніх злочинців. Крім того, був встановлений код атомного проекту і точний склад його розробників, серед яких виявилися кілька осіб, які брали участь на запрошення радянського уряду в сталінських будівництвах і відкрито выказывавших ліві погляди. З ними була налагоджена зв’язок, і після ретельно проведеної вербування через них у Москву стали надходити вкрай необхідні для здійснення атомного проекту в СРСР документи і матеріали.
Вербування, проведена серед співробітників американського атомного центру, та впровадження в їх склад своїх агентів принесли очікуваний результат: як свідчить низка архівних матеріалів, після закінчення всього лише дванадцяти днів після завершення складання першої в світі ядерної бомби її докладний технічний опис було доставлено до Москви і представлено на розгляд компетентних органів. Це дозволило багато в чому зменшити витрати на «Атомний проект СРСР» і значно скоротити терміни його реалізації.
Післявоєнні досягнення радянської розвідки
Робота радянської агентури в Америці тривала і після закінчення Другої світової війни. Так, в липні 1945 року в Москву були передані секретні документи, що містили звіт про проведений на полігоні Аламогордо (штат Нью-Мексико) випробувальний вибух ядерної бомби. Завдяки цій інформації стало відомо про розробку потенційним противником нового, по тим часам, електромагнітного методу поділу ізотопів урану, використаного потім в атомному проекті СРСР.
Цікаво відзначити, що вся видобута радянськими агентами інформація передавалася по радіо у вигляді зашифрованих повідомлень і ставала надбанням американських служб радіоперехоплення. Однак ні розташування шпигунських рацій, ні зміст надісланих ними послань довгі роки не вдавалося встановити завдяки особливому методу шифрування, розробленим за завданням Головного розвідувального управління СРСР. Цю задачу американські фахівці зуміли вирішити лише на початку 50-х, після створення нового покоління обчислювальних машин, але до цього часу сотні отриманих і призначених для реалізації атомного проекту в СРСР документів вже були включені до вітчизняні розробки.
Важлива урядова ініціатива
Однак не слід думати, що в арсеналах Радянського Союзу термоядерну зброю з’явилося лише завдяки зусиллям зовнішньої розвідки. Це далеко не так. Відомо, що 28 вересня 1942 року вийшла урядова постанова про заходи по прискоренню розвитку атомного проекту в СРСР. Дата старту цього чергового етапу наукових досліджень невипадкова. В кінці квітня цього року переможно завершилася битва за Москву, визначила, на думку істориків, результат всієї Другої світової війни, і перед кремлівським керівництвом у всій повноті постало питання, пов’язані з подальшим розкладом сил на світовій арені. В цьому відношенні володіння ядерною зброєю могло зіграти ключову роль.
Серед зберігаються в архіві Збройних сил документів і матеріалів атомного проекту в СРСР є урядовий циркуляр, що датується початком жовтня 1942 року і адресований безпосередньо чолі Академії наук СРСР – академік А. Ф. Іоффе. У ньому пропонувалося в найкоротший термін відновити проводилися раніше, але призупинені у зв’язку з початком війни роботи по розщепленню уранового ядра і створення на основі цієї технології новітнього атомного зброї. Про хід досліджень належало доповідати вищому керівництву країни. У цьому ж документі вказувалися як кураторів атомного проекту в СРСР НКВС (МВС) і Державний комітет оборони.
Прийняття екстрених заходів
Роботи почалися негайно, і вже в квітні того ж року на базі Академії наук СРСР була створена секретна «Лабораторія №2», де під керівництвом її начальника – академіка В. В. Курчатова (майбутнього «батька радянської атомної бомби») – поновилися припинені раніше дослідження.
У той же час перед Народним комісаріатом хімічної промисловості та його керівником М. Р. Первухін було поставлено завдання: у рамках здійснення Атомного проекту в СРСР побудувати ряд підприємств з виробництва сировини до установок, службовцям для поділу уранових ізотопів. Відзначається, що вже до кінця 1944 року основний обсяг робіт був виконаний, і на першій, тоді ще дослідній установці була отримана 500 кг металевого урану, а в «Лабораторію №2» надійшло все необхідне на той момент кількість графітових блоків.
У гонитві за атомними трофеями
Як відомо, вчені-атомники Третього Рейху також вели роботи зі створення атомної бомби, і лише капітуляція Німеччини, підписана в травні 1945 року, перешкодила їх завершення. Результати проведених ними досліджень представляли собою багатий військовий трофей і привертали увагу урядів країн-переможниць.
Оскільки до моменту закінчення Другої світової війни Америка вже мала власну атомну бомбу, для неї було важливо не стільки одержати німецьку технічну документацію, скільки завадити це зробити радянським спецслужбам. Крім того, для обох сторін істотний інтерес представляли перебували на окупованій території запаси уранової сировини. Керівник головного центру американських ядерних розробок Роберт Оппенгеймер наполегливо вимагав від командування армії їх виявлення і вивезення в США. Переслідували ті ж цілі і автори атомного проекту в СРСР, реалізація якого підходила до своєї завершальної стадії.
Навесні 1945 року почалося справжнє полювання за німецьким ядерних спадщиною, успіх якої, як це не сумно, виявився на боці наших ідеологічних противників. Ними були захоплені і вивезені в Америку не тільки технічні документи, але й самі німецькі фахівці, хоч і не представляли для них інтересу, але здатні принести користь протиборчої сторони. Крім того, їх надбанням стали великі запаси радіоактивного урану і обладнання шахт, на яких він здобувався.
В даному випадку виявилися безсилі Державний комітет оборони, безпосередньо курирував Атомний проект СРСР, НКВС (МВС). Коротко про це повідомлялося ще в часи хрущовської відлиги, а більш детальна інформація стала доступна широкому загалу лише в роки перебудови. Зокрема, це питання детально висвітлено в опублікованих спогадах радянського розвідника і диверсанта Павла Судоплатова, який розповів про те, що співробітникам НКВС все ж вдалося захопити кілька тонн збагаченого урану зі сховищ німецького дослідницького центру Кайзера Вільгельма.
Порушення балансу сил на світовій арені
Після того, як 6 серпня 1945 року Військово-повітряними силами Америки було завдано ядерний удар по японському місту Хіросімі, а через три дні та ж доля спіткала і Нагасакі, політична обстановка в світі зазнала кардинальні зміни і зажадала максимально прискорити реалізацію атомного проекту в СРСР. Цілі авторів цього документа, сформульовані ще в кінці 30-х років і скориговані потім з урахуванням обстановки воєнного часу, отримали нові контури у зв’язку з порушенням балансу сил на світовій арені.
Тепер, коли руйнівна сила ядерної зброї була наочно продемонстрована, володіння їм стало не тільки фактором, що визначає статус держави, але і найважливішою умовою його існування в режимі протистояння двох політичних систем. У зв’язку з цим подальші витрати по створенню атомної бомби стали у багато разів перевершувати всі інші витрати оборонно-промислового комплексу Радянського Союзу.
«Ядерний щит», що став реальністю
Завдяки докладеним зусиллям створення «ядерного щита Батьківщини» − так називали в ті роки атомну зброю − йшло повним ходом. Дослідно-конструкторські бюро, перед якими ставилися завдання по створенню обладнання, здатного виробляти уран, збагачений на основі ізотопу 235, були створені в Ленінграді, Новосибірську, а також на Середньому Уралі, в районі селища Верх-Нейвинский. Крім того, з’явилися кілька лабораторій, в яких велася розробка важководних реакторів, розрахованих на плутоній 239. До участі в реалізації «Атомної програми» з кожним роком залучалась все більша кількість висококласних фахівців.
Перше успішне випробування радянської атомної бомби відбулося 29 серпня 1949 року на полігоні в Семипалатинську (Казахстан). Незважаючи на те, що експеримент проводився в обстановці підвищеної секретності, вже через три дні американці, взявши проби повітря в районі Камчатки, виявили в них радіоактивні ізотопи, які свідчили про те, що відтепер ними втрачена монополія на саме смертоносне в історії людства зброю. З цього часу між державами, які перебували по різні боки «залізної завіси», почалася смертельна гонка, лідер якої визначався рівнем наявного в його розпорядженні ядерного потенціалу. Це послужило стимулом для проведення подальших, ще більш інтенсивних робіт в рамках СРСР атомного проекту, коротко описаного в нашій статті.
