Принципи роботи віртуальної пам’яті
Для початку давайте коротко зупинимось на основних аспектах, що стосуються функціонування віртуальної пам’яті. Вона не є якимось незримим (віртуальним) компонентом, а являє собою цілком реальну штуку, до якої, якщо хочете, навіть можна «доторкнутися».
Віртуальна пам’ять є не що інше, як спеціально резервне місце на жорсткому диску комп’ютера, яка починає активно використовуватися в той момент, коли ОЗУ завантажена під зав’язку, а обробити все нові і нові компоненти запускаються додатків і служб вже не може. Аплети працюючих програм і процесів, найчастіше представлені у вигляді динамічних бібліотек і драйверів використовуваного в даний момент устаткування, з оперативної пам’яті не вивантажуються. Виходить, що нові аналогічні компоненти при старті інших додатків помістити в ОЗП вже не можна. При використанні віртуальної пам’яті, вони «скидаються» в те саме місце на жорсткому диску. Файл підкачки в даному випадку виступає лише певним регулятором, якраз і відповідає за резервування використовується для віртуальної пам’яті, дискового простору.
В налаштуваннях Windows будь-якого покоління файл підкачки пам’яті за замовчуванням зберігається на всіх підключених жорстких дисках і системних розділах, що не завжди є оптимальним варіантом. Сама основна проблема багатьох недосвідчених користувачів полягає у їхній впевненості у тому, що чим більше обсяг виділяється дискового простору для віртуальної пам’яті, тим краще. Але адже віртуальна пам’ять працює дещо інакше, а швидкість завантаження і обробки компонентів програм при їх «скиданні» на жорсткий диск в рази нижче, ніж при прямому доступі до ПАМ’ЯТІ. Ось і виходить, що при виставленні надмірно великого розміру ФП і ТП (файл підкачки і віртуальної пам’яті) система не тільки не прискорюється, а ще й починає неймовірно гальмувати.
