Голодна степ… Як не можна краще цю місцевість в Середній Азії охарактеризував російський краєзнавець і мандрівник Ілля Буяновський: «Стертий двадцятим століттям регіон, про зникнення якого навряд чи хто-небудь шкодує». Сьогодні вона виглядає зовсім інакше, ніж 150 років тому. Про історію освоєння і господарському значенні Голодному степу ми докладно розповімо в нашій статті.
Пустелі Середньої Азії
Розповідь про географію Таджикистану, Узбекистану або будь-якої іншої країни регіону буде неповним без згадки про пустелях. В Центральній Азії вони займають величезні території і є невід’ємною частиною тутешніх природних ландшафтів. Причому тут представлені всі основні типи пустель: глинисто-солончакові, піщані і кам’янисті.
Унікальною особливістю середньоазіатських пустель є суттєві сезонні перепади температур. Улітку повітря над ними прогрівається до +40… +45 градусів, а от взимку стовпчик термометра може опускатися значно нижче нуля. В окремих точках середньорічні температурні амплітуди можуть досягати 70 градусів!
У цілому пустелі Середньої Азії займають площу в один мільйон квадратних кілометрів. Найбільші з них – Кизилкум і Каракуми. А ось найбільш «запустыненной» країною регіону є Узбекистан. Голодна степ по більшій своїй частині знаходиться саме тут. Або правильніше буде сказати, перебувала. Про неї ми більш детально розповімо далі.
Голодна степ на карті
Пустеля, іменована як Мирзачуль по-узбецьки, утворилася на лівому березі річки Сирдар’ї. Сьогодні цю територію ділять між собою три держави: Узбекистан (Джизакская і Сирдар’їнської область), Казахстан (Туркестанська область) і Таджикистан (Зафарабадский район). Загальна площа пустелі – понад 10 000 кв. км. Вона розташована в умовному трикутнику між Ташкентом, Самаркандом і Ферганської долиною на сході.
В даний час пустеля, власне, такої вже не є. Ці землі вже давно освоєні і до невпізнання перетворені людиною. Голодна степ в наші дні – це масні поля, фруктові сади, меліоративні канали і квітучі оазиси міст і селищ. Як це виглядає з космосу, можна побачити на малюнку нижче.
Природні умови в пустелі
Видатний географ і мандрівник П. П. Семенов-Тянь-Шанський в свій час так описував цей край:
«У літній час Голодна степ являє собою спалену сонцем жовто-сіру рівнину, яка при пекучому спеці і повній відсутності життя цілком виправдовує свою назву… Вже в травні трава жовтіє, фарби блякнуть, відлітають птахи, черепахи ховаються по норах… Тут і там розкидані кості верблюдів і разметанные вітром шматки стебел зонтичних рослин, схожі на кістки, ще більше підсилюють гнітюче враження».
А ось ще одна чудова цитата, залишена одним із перших дослідників цієї місцевості Н. Ф. Ульяновим:
«Якщо вам трапиться далеко побачити караван, то ви помітите, що він поспішає сховатися від вас з побоювання, щоб ви не стали просити води, якої тут дорожать більше всього».
До речі, в Туркестані ще давним-давно «голодної степом» називали безводні ділянки землі, розташовані між нечисленними оазисами. Максимально повне уявлення про те, як виглядав цей регіон до Жовтневої революції, можна скласти за нечисленним старовинних фотографіях, що збереглися до наших днів. Тут найбільший інтерес викликають кольорові знімки С. М. Прокудіна-Горського, що подорожував по Середній Азії двічі (в 1906 і 1911 роках).
Геологія і рельєф
Голодний степ – класичний приклад глинистої пустелі. Вона утворилася на лесах і лесовидних суглинках. Фрагментарно зустрічаються тут і солончаки – ґрунти, що містять у собі підвищену кількість водорозчинних солей. Південна частина пустелі складена переважно пролювиальными відкладеннями тимчасових водотоків, що стікають з відрогів Туркестанського хребта.
У геоморфологічному плані Голодна степ являє собою плоску рівнину. Абсолютні висоти тут коливаються у межах від 230 до 385 метрів. Пустеля розташована на трьох терасах Сирдар’ї. До самої річки вона різко обривається крутим уступом, висота якого сягає 10-20 метрів.
Клімат, рослинність, гідрографія
Клімат – різко континентальний. Середня температура липня становить 27,9 °С, січня – 2,1 °С. За рік тут випадає близько 200-250 мм атмосферних опадів. При цьому пік дощів припадає на весну. Гідрографія регіону представлена водотоками, стікаючими з південних гірських хребтів. Найбільші серед них – Санзар і Зааминсу. Води цих річок розбираються на зрошення сільськогосподарських земель та постачання ряду міст і кишлаків.
В Голодному степу найбільш поширені рослини-эфемеры, вегетаційний період яких припадає на короткий сезон дощів (кінець березня – початок травня). Навесні нераспаханные ділянки покриває різнобарвний трав’янистий килим з тонконога, осоки та рідкісних тюльпанів. До кінця травня ця рослинність вигоряє, залишаючи лише солянки, полин та верблюжу колючку. В даний час велика частина Голодному степу розорана і зайнята плантації бавовнику.
Мирзачуль: початок освоєння
Голодна степ лише на перший погляд здавалася мертвою і марною. Насправді вона приховувала в собі колосальні можливості. Щовесни її простори покривав килим з соковитих трав і яскраво-червоних маків, що говорило про виняткової родючості тутешніх ґрунтів. І чоловік вирішив перетворити цей пустельний регіон у «квітучий край».
Освоєння Голодному степу почалося в кінці XIX століття, коли Туркестан остаточно увійшов до складу Російської імперії. У 1883 році сюди завезли насіння нових сортів бавовнику, які значно підвищили врожайність культури. До того ж перші пуди отриманого сирцю показали, що бавовна, вирощений в Туркестані, ні в чому не поступається за якістю американському. Поступово бавовник став займати все більше орних земель, витісняючи інші сільськогосподарські культури. Це, в свою чергу, сприяло розширення зрошуваних площ.
Напередодні Першої світової війни в Голодному степу розгорнулася активна кампанія по будівництву зрошувальних каналів. Першим іригатором Туркестану традиційно називають князя Миколи Романова. Він вклав мільйон російських рублів, щоб запустити води Сирдар’ї в канали – колосальні гроші на той час! Перший зрошувальний канал князь назвав в честь свого діда – імператора Миколи I.
Обводнення Голодному степу дало свій результат: до 1914 року валові збори бавовни в регіоні зросли у сім разів.
Підкорення: радянський період
Остаточне перетворення пустелі «квітучий край» довелося на радянські часи. У 1950-1960-ті роки тут активно будувалися нові меліоративні системи і електростанції, розширювалися вже існуючі канали, створювалися десятки радгоспів. На чергове «освоєння цілини» з’їжджалися тисячі людей – казахи, узбеки, росіяни, українці і навіть корейці. В якості нагороди їм видавалися почесні значки.
В цей час в Голодному степу виростають десятки нових селищ і міст. Серед них – Янгіер, Бахт, Гулістан та інші. У 1981 році була запущена Сирдар’їнської ГРЕС з величезною 350-метрової трубою, що дає нині третина електроенергії Узбекистану. Багато учасників підкорення Голодному степу згадують про сотні агітаційних плакатів, які були розвішані вздовж доріг. Мабуть, найпопулярнішим був такий лозунг: «Перетворимо пустелю – в квітучий край!» І його, здається, втілили в реальність.
Місто Гулістан
Розповідаючи про Голодного степу, не можна хоча б коротко не згадати про негласної столиці регіону – місті Гулістані. З перської мови його назва перекладається дуже доречно – «квіткова країна». Цікаво, що до 1961 року він носив іншу назву – Мирзачуль.
На сьогоднішній день Гулістан є адміністративним центром Сирдар’їнської області Узбекистану. У ньому проживає 77 тисяч осіб. У місті працює кілька заводів (зокрема, ремонтно-механічний і олійно-екстракційний), домобудівний комбінат, швейна фабрика.
Через Гулістан проходить штучне русло каналу Достик (в радянські роки – канал їм. Кірова) – найбільшого в Сирдар’їнської області. Він був побудований ще до Першої світової війни, а в кінці 30-х років розширений і подовжений. Сьогодні його загальна протяжність становить 113 кілометрів.
Сучасний Гулістан – найважливіший транспортний і торговий вузол в регіоні. Сюди з’їжджаються за покупками мешканці з різних куточків Голодному степу. З середньоазіатським мірками місто досить доглянутий і акуратний. З місцевих визначних пам’яток варто виділити значну будівлю обласного музично-драматичного театру імені А.с Ходжаєва, а також незвичайну Нікольську церкву. Її незвичайність полягає в тому, що побудована вона була в радянський час – у середині 50-х років. І з тих пір не перебудовувалася і ніяк не змінювала свій зовнішній вигляд.
